Жан-Крістоф Гранже - День попелу

— У мене для тебе завдання, — заговорив він, аби повернутися до серйозних речей. — Посланці десь заникали уламки склепіння. Такий собі Жакоб запевнив мене, що ми зможемо їх побачити, але я практично впевнений, що він водить нас за ніс.

— І що?

— Знайди їх. Вони десь у Маєтку. Я відчуваю, що ці каменюки дадуть нам ключик до справи.

— Якщо я їх знайду, що мені з ними робити?

Вічно цей її глузливий тон, на межі провокації.

Розмова з нею гріла Ньєману серце, але водночас у животі наростала якась порожнеча.

— Принаймні знатимемо, де вони, і зможемо провести обшук.

— Це вже скоро ввійде у звичку.

— Знайди фреску, Івано. Якнайшвидше. Так ми виграємо дорогоцінний час.

Коли вона вже збиралася покласти слухавку, Ньєман докинув:

— Івано!

— Що?

— Бережи себе. Ми не знаємо достеменно, куди влізаємо.

Флікиня реготнула, але сміх застряг їй у горлі.

— Кому ви це кажете!

29

— А ну, прокидайся!

Марсель за звичкою курив косячок, простягнувшись на лавці біля одного з обідніх столів. Він заснув із самокруткою в зубах. Фламенко досі свердлило нічну тишу. Хіба що до нього додалася якась трагічна нотка, з огляду на запакованих братів.

Івана потрусила Марселя за плечі. Жодної реакції. Джойнт тлів у нього між губів, ніби лампадка.

— Прокидайся!

Вона говорила тихо, але енергійно сіпаючи його за рукав. Від Марселя тхнуло випивкою. Івана не розуміла, де він її надибав, — парадоксально, але найманцям заборонялося споживати вино та інший алкоголь.

— Марсель, блядь!

Хлоп нарешті розплющив одне око.

— Хочеш затяжку? — сказав він, простягаючи їй косяк.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Іди в сраку.

Івана покопалася в кишені й сунула Марселю в руку сотню євро — вона завбачливо заховала в черевиках трохи кешу.

Банкноти в долоні привернули увагу чоловіка.

— Який у тебе план? — запитав він, встаючи.

Івана сіла поруч і пояснила: у них була одна ніч, аби розшукати уламки з каплиці та сфоткати їх.

Марсель знову потягував свій джойнт, опустивши голову, мовчки, можливо, навіть не слухаючи її. Проте зрештою він сказав:

— І що ти потім робитимеш із цією хріновиною?

— Це вже мої справи.

— Ти точно журналістка?

— Ти мені допоможеш чи як?

Марсель уже заничкував бабло, але тепер клював носом.

— Є тіки один варіант, де шукати, — пробурмотів укурок.

— Спробуй вимовляти приголосні, коли говориш.

— Кажу: по ходу, є місце, де вони заникали уламки.

— Де?

— Називається Сховище. Це кілька дерев’яних будівель, де посланці зберігають купу всяких речей.

— А де це?

— Десь за один кеме звідси, але в бік центру Маєтку. У Дієцезії.

— І що?

— А те, що ми не хочемо, аби нас схопили.

— Йдемо.

Марсель уже знов осідав. Івана схопила його за комір і силоміць підняла на ноги.

— Дам іще сотку, коли знайдемо камінці.

Планокур опустив козирок — мабуть, він був лисий, бо вечорами, знімаючи солом’яного бриля, одразу натягував бейсболку.

Він пішов, хитаючись на тоненьких ніжках. Івана здригнулася від думки про проникнення на територію Дієцезії з подібним напарником.

Їм довелося пробиратися кущами, аби їх не помітили посланці-вартові, тоді вони дісталися до діри в паркані та знову вийшли на головну стежку.

— Тут можна ходити?

— Ми ж не в ГУЛАГу. Найгірше, що з нами трапиться, — нас звідси викинуть. Переживемо. Виноград уже майже зібрали.

Івана не відповіла. Була сита всім цим по саму зав’язку. Перелісок, у якому вона заховала одноразовий телефон, розташовувався десь за кілометр, і раніше їй вже довелося збігати туди-сюди підтюпцем через якесь пасовисько, царство вітру й воронів. Івана залишила мобілку при собі, щоби набрати Ньємана після нічної прогулянки. Це означало, що до світанку доведеться повторити маршрут. Не можна було вештатися цілий день із телефоном у кишені.

Ніч була ясна, кольору льодовика, а зорі сяяли в небі, наче сліди від автоматної черги. У цьому було щось несправжнє, що нагадувало Івані інтер’єр Ґранд-Рекс[16], який так зачаровував її в дитинстві, або шопку з живими людьми, де їй, з її молочно-білою шкірою, постійно діставалася роль Богородиці.

Марсель крокував своєю пливкою ходою, й Івана розмірковувала, чи він часом не заснув. Напарник-сновида — просто клас. Жінка була на межі. Вона мала би розімліти від утоми, а натомість почувалася напруженою, як затвор. Готовою вибухнути від найменшого приводу.

Флікиня безперестанку озиралася, боячись помітити відблиск ліхтарів чи почути кроки. Втішало тільки те, що в разі небезпеки вони могли стрибнути в кущі. Івана ставала стріляним горобцем у питанні колючок і кропиви.

— Далеко ще?

— Ні, ми вже в Дієцезії.

Вона не помітила жодних зовнішніх змін, жодних парканів. Ця територія в серці іншої території мала переважно символічну цінність. Івана знала, що десь у холодному її центрі тулилися одна до одної ферми посланців. Але дорога була все такою ж пустельною.

Потроху, ступаючи крок за кроком, Івана розслабилась, і її думки набули різкості. Зовсім не про Ньєманові відкриття — досить-таки безпонтові — і не про її, доволі туманні, гіпотези.

Ні. Вона думала про чудодійну терапію Рашель. Невеличкий масаж ніг — і ось вона вже підносилася в благодаті, мало не до самих янголів.

— Ми вже прийшли чи як? — запитала Івана, стурбована спокоєм їхнього променаду.

— Все, ось уже Сховище, — кинув Марсель, прокидаючись.

30

Сховище було хутірцем із сараїв у стилі Маєтку. Дерев’яні споруди, які посланці, за легендою, могли зводити по одній за день. Парочка підійшла до ґанку найбільшої будівлі, не перестрівши жодного охоронця.

Марсель відчинив подвійні двері, кидаючи через плече обачні погляди. Проникнення до Дієцезії збадьорило його. Всередині сарай походив на хлів, куди Рашель водила Івану напередодні. Місяць потрапляв до приміщення крізь кілька слухових віконець, і в його променях підлога здавалася посипаною цукровою пудрою. Розкидане сіно блищало в місячному сяйві, ніби слюда. Над їхніми головами схрещували мечі балки, які підтримували невидиму в пітьмі стелю. Уздовж стін тягнулися денники, але коней не було. Лиш у повітрі досі витав запах гною.

— Он.

Марсель показував пальцем кудись ліворуч: на килимі зі скошеної трави на штиб пазлу були викладені каменюки. Чорногорець мав рацію: тут дбайливо зібрали фрагменти склепіння. На кожному проставили номер, щоб потім легко повернути