Олена Гуйда - Непокірний трофей, Олена Гуйда

Розділ 15

Адріана

Та ні за що! В одному сідлі з цим варваром... Хотілося відповісти відмовою, але поглянути на місто хотілося набагато більше. Прокляття!

- Не готова, - мотнула головою. - У мене є свій кінь, і я достатньо добре вмію триматися в сідлі.

- А я не настільки тобі довіряю, щоб дозволити їхати на власному коні, - посміхнувся варвар одним куточком губ, і вчепився в мене пронизливим поглядом. - Тому, принцеса, не раджу норовитись.

Він взяв коня під узду і впевнено повів його в мою сторону. На мить перехопило дихання, захотілося відступити або й зовсім втекти, але там, за стінами були мої люди, мій народ. І я повинна була побачити, що з ними зробили загарбники. Але що скажуть городяни, якщо побачать нас разом?

- І все ж я воліла би їхати підводою, коли так! - розсудливо зробила крок назад, не відводячи погляду від варвара.

- Нажаль, у мене немає ні часу, ні бажання, ні людей, щоб охороняти окремо ще й підводу, - кинув Торем, а потім різко скоротив розділявшу нас відстань. Я навіть розгубилася від несподіванки, але ледь його руки зімкнулися на талії, скрикнула і з силою вдарила його по плечу. Правда, здається, без толку. Мить, і ноги відірвалися від землі, а потім я опинилася в сідлі Урагану.

- Будь ти проклятий! - скрикнула я, спробувавши зістрибнути на землю, але варвар вмить опинився в сідлі позаду мене і міцно притиснув мене до себе.

- Будеш брикатися - зв'яжу і будеш бігти пішки за конем, - напівпошепки пообіцяв він, обдаючи шкіру гарячим диханням.

І я повірила. Саме так він і зробить. Тому я закусила губу і спробувала відсторонитися настільки далеко, наскільки це взагалі було можливо, викликавши лише ще одну посмішку варвара. І варто було тільки Ураганові попрямувати у бік воріт, як попереду показався Кнут і ще четверо вартових-варварів. Та всі верхи.

З саду вискочив вже знайомий мені білий барс, плентаючись у хвості кавалькади, але Торем розвернув коня і суворо наказав:

- Ти залишаєшся тут. Стеж за порядком.

Сказав так, наче кіт і правда його розумів. І, як не дивно, барс і дійсно, невдоволено пирхнувши, розвернувся і одним стрибком опинився в кущах. Незвичайний звір. Саме він піймав мене на втечі... А може Вигнанець обдарований богами? Може він вміє розуміти мову звірів? Не просто ж так він вибрав собі в пару цю відьму.

Перед нами з гучним гуркотом відчинилися ворота. Фізично відчувала косі погляди слуг у спину, і здавалося, навіть знову лунали гнівні вигуки. В їх очах принцеса Елехорії перетворилася в звичайну хвойду для варвара!

Вигнанець пришпорив коня, і ми рушили швидше. І варто було тільки минути браму, як перед очима з'явився добре знайомий пейзаж. Панорама міста з усіма його звивистими вузькими вуличками, галасливими торговими площами, на яких мені пощастило побувати не раз... Мій Орлей. Затишний, теплий, південне місто в якому я народилася. Зовсім не походив на гучну і багатолюдну столицю. Орлей був душею Елехорії.

Мовчки вчепилася в сідло і прикусила губу, намагаючись не звертати увагу на те, що крізь тонку тканину сукні я відчувала кожен рух варвара, відчувала шумне дихання над вухом. І десь всередині все у вузол зв'язувалося від такого тісного контакту. Полуденна спека обпікала шкіру, а ці грубі обійми і зовсім позбавляли мене можливості дихати.

«...ти сама прийдеш до мене! І благатимеш ти зовсім про інше...» - його тихий шепіт пронісся у свідомості шаленою хвилею.

Самовпевнений мерзотник! Я його ненавиділа. Усім своїм серцем.

Вигнанець в черговий раз дав зрозуміти, що все буде так, як він того забажає. Звик добиватися своїх цілей будь-яким способом. Вирішив показати, що я його здобич! Що раз принцеса Елехорії в його руках, то і Орлею немає сенсу боротися за свою свободу. А його брехливі звинувачення на рахунок Тобіаса лише привід...

- Якщо відсторонишся ще далі, ризикуєш скрутити шию при падінні з коня, - Вигнанець заговорив над самим вухом, а слідом перехопив поводдя правою рукою, тримаючи лівою мене за талію, не залишаючи між нами простору.

І, як на зло, саме в цей момент ми в'їжджали в місто, минувши міст.

- Мені жарко, – процідила крізь зуби.

- І все ж я подбаю про твоє здоров'я, - він хмикнув, лише щільніше перехопивши мене за талію, від чого по тілу пробігло липка тремтіння.

Набрала повітря для відповіді, але тут мою увагу привернув різкий рух праворуч. Невелика птиця зникла у кроні дерева, а через мить з тіні на мене дивилися два жовті очі. Невже та сама сова?! Звідки вона взялася тут опівдні?! Невже Джералд поблизу?

Змусила себе замовкнути і зберігати видимість спокою, хоча серце підскочило в грудях.

Вигнанець впевнено вів коня в бік ринкової площі закутками, неначе був одним з місцевих.

І я з подивом зрозуміла, що в місті практично нічого не змінилося. Лише полотна варварських гербів нагадували про зміни. Але не було зруйнованих будинків і безпритульних елехорійців, які просять милостиню на кожному кроці, варвари не влаштовували показових страт на вулицях. Дрібні крамниці торговців відчинили свої двері, по вузьких вуличках дзвінким ехо розлігся гуркіт від молота в кузні, босоногі діти бігали по бруківці, розлякуючи чайок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍