Julia Rivera - Залежна від боса, Julia Rivera

Глава 24

 ♡

– Вітаю, – простягнувши руку, привітав мене юрист.
– Дякую... Думаю ми скоро зустрінемося, – потиснувши руку, поглянула на посивілого чоловіка. Він з посмішкою поглянув на мене та кивнув. Всі документи підписані. Залишається лише відсвяткувати мою першу маленьку перемогу. Зібравши свої речі, зустріла поглядом дідуся, який стояв біля дверей.
– Я хотів би вибачитися. Ти дуже хоробро вчинила, коли вирішила все покинути. З нашої сім’ї ти єдина хто має таку силу волі, тому заслуговуєш поваги. Я надіюсь, що в тебе все вийде.
– Краще б я мала сім’ю, аніж цей бізнес, що дався мені зовсім не тим шляхом, яким я колись планувала. Проте, він в мене! Це найголовніше. Я думаю тобі сподобається те, що я запланувала.
– Думай головою, щоб я не шкодував.
– Ти будеш задоволений! – покинувши приміщення, я вийшла на вулицю та видихнула. Це майже кінець. Кінець початку.
– Ти виглядаєш змучено, – ніжний поцілунок в шию та теплі обійми. Андрій. Чоловік стояв поруч машини та чекав доки закінчаться перемовини. Він тут. Підтримує мене як може.
– Так, але все вже позаду. Залишилось зовсім трохи й тоді я зможу спокійно видихнути.
– Куди зараз?
– В лікарню. Підкинеш?
– А в мене є інший вибір?
– Андрій!
– Їдьмо, – сказав чоловік та сів за кермо.
Ніколи не любила запах лікарень. Відразу згадується дитинство, коли за ручку з рідними тебе приводили до зубного лікаря, а ти кричала на все приміщення, що не сядеш в те крісло. Це, мабуть, в кожного так. Лікарні пов'язані зі страшними стоматологами. Я піднялась до маминої палати та без роздумів зайшла в середину. Біля крапельниці стояв Римарчук, який знав про мій приїзд. Я посміхнулась йому та поглянула на матір, яка сиділа на ліжку та вже була готова підійнятися коли побачила мене. Проте я відразу відвела погляд на лікаря, змусивши її отямитися.
– Доброго дня, Маргарито! Ви вчасно. Хотів сказати, що ваша матір йде на одужання, тому ще тиждень-два і можна забути про лікарню.
– Це ж чудово, – відповіла я. На моєму лиці не було жодних емоцій. Лише іноді ніякова посмішка.
– Так, це дуже добре! Організму потрібен відпочинок, тому він дав збій. Проте все нормалізовується, – Римарчук ще трохи побув з нами та згодом покинув палату. Я присіла на стільчик, що був поруч та вирішила порушити тишу перша.
– Я прийшла аби запропонувати тобі дещо вигідне, – нарешті подивившись їй в очі, сказала.
– Мені нічого не треба, доню! Давай просто поговоримо, – відповіла матір, витерши сльози.
– Мамо, нам немає про, що говорити. Не хочу, розумієш? Я не звикла до того, що ти з'явилась. Для цього треба час. Ми обов'язково про це поговоримо, але не зараз.
– Добре, але пообіцяй мені, що ми зустрінемося й обговоримо все врешті-решт!
– Обіцяю. Ти допоможеш мені?
– Так! Що потрібно зробити?
– Сьогодні я отримала 99% акцій дідусевої компанії, – мама із захватом подивилась на мене.
– Ти змогла! Я вірила в тебе. Доню, вірила!
– Дякую, але вона мені не потрібна. Я вирішила, що хочу її віддати, – в очах мами був подив. Вона на мить прикрила долонею рот, дивившись як я підіймаюсь.
– Що!? Навіщо? Кому? Це ж великі гроші. Ти не мусиш цього робити.
– Не мушу, але зроблю. Тут всі документи, – витягнувши папірці із сумки, простягнула мамі. – Ознайомся з ними. Можеш скористатись моїм юристом. Він все детальніше тобі пояснить.
– Навіщо вони мені?
– Я хочу віддати компанію тобі, – відповіла я, глянувши на годинник.
– Ти збожеволіла!? Я нізащо не візьмусь за це! Він не дозволить мені цього, – запротестувала мама, відкинувши на ліжко документи.
– Дозволить, адже 99% акцій компанії мої. Він є моїм незначним партнером, якого я не зобов'язана слухати. Повір, мені не потрібен цей бізнес, а тобі... Я знаю, що саме ти тоді допомогла дідусеві вийти з кризи та підняти компанію в рейтинг найкращих. Ти марила ним, тому зараз є можливість очолити справу твого життя.
– А далі? Що буде далі?
– Далі буде спокійне життя, якого я потребую. Я втомилась, мамо. Хочу нормально жити, не задумуючись, що буде завтра. Ви всі забрали в мене дитинство, зруйнували половину дорослого життя. Я не дозволю більше цього робити. Розгрібайте своє лайно самі, а я спробую віддатись коханню та побудувати таку сім'ю, де буде існувати любов та повага. Нехай в моїх дітей не буде рідної тітки, проте буде дядько, який завжди підтримає. Нехай в них не буде одних бабусі та дідуся, проте будуть інші. А головне – це те, що в них будуть люблячі батьки. Я віддам їм всю свою любов та тепло, яке все ще в мене є. А далі? А далі життя покаже. Надіюсь я повернулась до своєї людини...
– Вибач... Я люблю тебе, доню.
– І я тебе, ма.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно