Julia Rivera - Залежна від боса, Julia Rivera

Глава 23

Цей ранок був найкращим за останні декілька років, адже прокинулась я в обіймах коханого чоловіка, який міцно обіймав мене. Спроба піднятись з ліжка закінчилась невдало, адже обійми Андрія були міцнішими за моє бажання збиратись на роботу.
– Андрій, пора прокидатися! – заговорила до чоловіка.
– Я так довго чекав на цей момент.
– Справді?
– Хіба я буду тебе обманювати? – Андрій сильніше притулив мене до себе та вдихнув аромат мого волосся.
– Зараз в нас складний час, адже є багато невирішених моментів, які не дають мені змогу відпочити та продовжити спокійно жити. Хочу зустрітись з рідними та всіма іншими справами, які не зникли за роки моєї відсутності, – тяжко видихнувши, перевела погляд на стелю. Цей період буде найскладнішим в моєму житті.
– Ми мусимо впоратись, Марго!  – ніжний поцілунок в губи, ранкова кава, сніданок та контрастний душ. Я повернулась до нормального стану. Вийшла на вулицю, вдихнула свіже повітря та сіла за кермо. Відчуваю, що сьогодні буде багато зустрічей та розмов. Хочу аби це закінчилось якомога швидше, тому головне вірно розставити пріорітети та почати діяти. Під’їхавши до нічного клубу, зайшла в свій кабінет. Вирішила всі справи та підійшла до бармена, аби взяти склянку води. Гортавши стрічку інстаграму, зверху з’явився невідомий номер.
– Слухаю.
– Доброго дня, онучко.
– Він добрий?
– Сьогодні перевіримо, чекаю тебе на вечерю вдома.
– Сімейна вечеря? Годі тобі.
– Потрібно поговорити. Без запізнень, – виклик завершено. Ну що сестричко, готова програти?

З цим будинком пов’язано багато спогадів. Частина з них щирих, а частина таких, що згадувати не хочеться. Проте саме вони зробили мене такою яка я є. Навчили бути сильною та незалежною. Не слухати інших та розуміти, що я ладна зробити все, що задумаю. Минуло декілька років і я знову тут. Сильна духом та тілом, впевнена у собі та своїх діях. Впевнена, що зможу протистояти цій сімейці, адже маю стержень та розуміння того чому я тут. Відкриваю двері та прямую до кухні, звідки чую знайомі голоси. Вимальовується доволі смішна картина перед моїми очима. Злякана сестра й дружина батька, дід який вже підійнявся та батько, який все-таки сидить на кухні в рідній країні та нікуди не встиг втекти. Чудово!
– Доброго вечора… родино! – посміхнувшись, поглянула на їх шоковані обличчя.
– Онучко, ти швидко! Сідай з нами повечеряєш, – заговорив дід.
– Залиш формальності при собі, дідусю. Поговоримо? – сестра нервово почала переглядатись з батьком. О, так! Побачимо, що ти скажеш після моєї розмови.
– Дідусю, а про що ви будете говорити? Тобто, чому ти нас не попередив, що Марго прийде? – він лиш зневажено глянув в її бік та підійшов до мене. Я послідувала за ним, посміхнувшись всій родині. Відкривши двері до кабінету, дідусь відсунув стілець аби я сіла.
– Чому ти мене покликав?
– Я хочу поговорити, – присівши на місце господаря будинку, дідусь поглянув на мене.
– Починай, – іншої відповіді він і не чекав, посміхнувшись, поглянув на стіл.
– Я провів в цьому будинку багато часу. Зрозумів занадто багато речей, які ніколи не усвідомлював. Завдяки цьому я вирішив тебе повернути. Тому саме із-за мене ти повернулась сюди.
– Тобто?
– Твоїй матері стало погано і я скористався цією можливістю.
– Який же ти покидьок, – скрізь зуби, відповіла.
– Зовсім ні. Ти б не повернулась якби я тобі зателефонував! А мене це вже порядком дістало. В одного мають бути вже онуки, а він дітей надумав робити. Інша тільки й бігає за мною, аби я віддав їй бізнес, нічого не зробивши для цього. Мене до глибини душі дістала ця сімейка! Я вирішив вийти на пенсію й відпочити. Тому ти мусиш зайняти моє місце, – я від цього абсурду почала просто сміятись. Щиро сміятись.
– Ти серйозно? Я за дарма не візьму твій бізнес. Він по вуха в лайні, чи не так? Поки я їхала до України, встигла ознайомитись із успіхами твоєї справи. Ти вже не здатен його тримати. Але не розумію одного… Чому ж не передаси бізнес своїй любій онучці? Ти ж її безмежно любиш, а мені завжди дорікаєш, що я нічого не досягну. Що цей бізнес мені не світить, а зараз ти ось так просто готовий мені його віддати? Я не вірю.
– Спробуй повірити. В мене більше немає, що сказати, – розвів руками дідусь. – Я вирішив, що передам 99% акцій тобі, а один відсоток залишу собі для перестрахування. Завтра приїдуть юристи та адвокати, а вже через декілька днів я повертаюсь додому. Мені залишилось недовго, тому я хочу відпочити.
– Гаразд, я погоджуюсь, – випалила я, не задумуючись.
– Чудово! Тоді до завтра.
– Тоді до завтра, – я піднялась з крісла та посміхнулась дідусеві. Він відкрив мені двері та пропустив першою.
– В мене для вас хороші новини, мої любі! – я зайшла до кухні, де знаходились інші. — Дідусь передав мені 99% акцій, тому тепер я повноправний власник компанії. Гарного вам вечора! Ой… ледь не забула! Завтра на своєму столі я буду дуже рада побачити папірець за власним бажанням. Від вас всіх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно