Уляна Пас - Згадай мене, Уляна Пас

Розділ 12

Я, звісно, розуміла, що Аня не зрадіє, коли почує про мою згоду допомогти Ромі все згадати, але й подумати не могла, що реакція буде настільки вибуховою. Вона забрала мене практично з-під носа у Роми і повела за собою у вбиральню. Навіть двері зачинила зсередини і перевірила, чи крім нас там нікого немає. 

- Як ти могла, Ді? - випалює таким тоном, наче я її зрадила. - Ми ж домовлялися, що ти не будеш втручатися у наші з Ромчиком стосунки. 

- А я хіба втручаюся? - складаю руки на грудях і розумію, що готова поскандалити з подругою через це. - Рома хоче мене згадати. Я також цього хочу. Кому як не тобі знати, наскільки це важливо для мене.

- У тому то і справа! - фиркає Аня. - Коли ви були друзями, Рома тільки тебе і бачив! Не підпускав до себе дівчат. Зараз у мене з'явився шанс бути з ним і тут знову ти! 

Тепер мені зрозуміло, чого так сильно боїться Аня. Якщо Рома згадає мене, то і почуття його повернуться. Виходить, треба зробити все, щоб його пам'ять повернулася. Якщо для цього доведеться пожертвувати дружбою з Анею, то я готова. Щось мені підказує, що я нічого не втрачу. 

- Хочеш ти цього чи ні, а я допоможу йому згадати, - кажу твердо, щоб Аня зрозуміла з першого разу. - Рома - мій друг, і я не збираюся його втрачати! 

- Тоді ти втратиш мене! - заявляє дівчина. Невже дійсно думає, що мене цим можна налякати? 

- Як скажеш, - спокійно відповідаю і залишаю вбиральню. 

Дивно, але почуваюся доволі добре, навіть попри те, що втратила подругу. Раніше ми з Анею були доволі близькими, але до дружби, яка була у мене з Ромою, їй ще дуже далеко. 

Перед парою Аня забирає свої речі і сідає позаду Роми. Тепер він наче між двох вогнів, хоча навіть не здогадується про це. 

- Ви посварилися? - коли він нахиляється до мене і запитує біля самого вуха, стає ніяково. Дивлюсь на нього в пів оберта і не можу відвести погляду. У Роми гарні очі і ще гарніша усмішка. Чому раніше я цього не помічала? 

- Ага, - відповідаю спокійно.

- Сподіваюся не через мене? - хлопець хмуриться, а я тільки хмикаю. Здається, дещо він таки розуміє. 

- Та ні, що ти? - усміхаюся і ловлю себе на думці, що ми майже хвилину розмовляємо спокійно і я навіть усміхаюся. 

- Тоді… можна мені біля тебе сісти? - питає абсолютно несподівано для мене. Я ж дивлюся на Аню, котра підслуховує і зараз готова видерти мені все волосся за такий поворот. 

- Давай! - погоджуюсь, не задумуючись. Раніше він завжди сидів поруч, і, чесно кажучи, я мало на це зважала, але зараз це наче вперше відбувається і чомусь перехоплює подих. 

Пара розпочинається, а я відчуваю на собі злий погляд Ані. Намагаюся не зациклюватися на цьому, адже Рома поряд і все начебто починає налагоджуватися. У мене немає сумнівів, що це Ірина - мама Роми, підштовхнула його до цього кроку. Треба буде їй подякувати, адже вона завжди добре до мене ставиться. 

Пара завершується, на диво, швидко, можливо тому, що я зовсім її не слухаю. Мене більше цікавить Рома і те, як він охоплює довгими пальцями ручку і час від часу пхає її до рота, розмірковуючи над чимось. Але щойно дзвенить дзвінок, поруч з нами з'являється Аня, повністю зібрана. 

- Ромчику, я все ще сподіваюся, що ти поведеш мене в кіно. Давай сьогодні? - наполегливість дівчини починає мене дратувати. На місці Роми я б відправила її під три чорти. Тільки от він - не я. І не настільки прямолінійний. 

- Добре. Тільки спочатку проведу Діану на роботу. Зачекаєш? - говорить спокійно, а я так і завмираю з ручкою у руках. 

Він збирається провести мене у кафе? Від щастя хочеться стрибати на місці. Тільки от згадавши, що після цього вони з Анею поїдуть кудись, на душі стає млосно. 

Зібравши свої речі, залишаю аудиторію, а Рома за мною. На щастя, хоча б Аня за нами не йде, але я впевнена, що своє вона не втратить. Доводиться застібнути куртку під саму шию, тому що на вулиці дуже холодно. Натягую шапку і почуваюся набагато краще. 

- Тобі також не завадить тепліше одягатися, - оглядаю джинсову куртку хлопця, під якою тільки футболка. Тільки от сам Рома почувається доволі впевнено і не намагається заховати кудись руки чи носа від вітру. 

- Так я машиною, - усміхається. - До речі, я заберу тебе сьогодні, хочу поговорити. Тільки… Давай цього разу без Захара. 

- Тоді ти також без Ані, - заявляю. 

- Домовилися, - зупиняємося біля кафе, і я розумію, що не хочу прощатися, навіть до вечора. Вперше зі мною таке. І відчуття доволі дивні. Ця прив'язаність до Роми починає мене лякати. 

Він прощається коротко і швидко повертається до універу, тому що там на нього чекає Аня. А от мене чекає робота, тому все зайве на кілька годин варто викинути з голови. 

За наступні три години я встигаю випити чотири чашки кави і накрутити себе настільки, що кожні п'ять хвилин поглядаю на годинник. Не хочу думати про те, що Рома зараз з Анею, але ці кляті думки все лізуть і лізуть в голову. 

- Ти сьогодні сама не своя, - хмуриться Женя, коли я в черговий раз сплутала замовлення. - Здається, комусь необхідні вихідні. 

- Це точно, - натягнуто усміхаюся. Тішить тільки те, що до завершення зміни залишилася година і скоро я побачу Рому. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍