Льюїс Керрол - Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол

- Без сумніву. В п’ять разів.

- Але вони повинні бути і в п’ять разів холодніші, згідно з цим правилом…

- Так воно і є! - вигукнула Червона Королева.- В п’ять разів тепліші і в п’ять разів холодніші. Так само, як я в п’ять разів багатша від тебе і в п’ять разів розумніша.

Аліса зітхнула й облишила допитуватися.

- Це зовсім як загадка без розгадки,- подумала вона.

- Хитун-Бовтун теж бачив цю грозу,- стиха продовжувала Біла Королева, немов розмовляла сама з собою.- Він саме підійшов до дверей з штопором у руці…

- А що йому було треба? - поцікавилася Червона Королева.

- Він сказав, що хоче зайти,- провадила Біла Королева,- пошукати гіпопотама. Але саме того ранку трапилося так, що того не було в приміщенні.

- А звичайно вони бувають? - здивувалася Аліса.

- Тільки у вівторки,- пояснила Королева.

- Я знаю, чого він прийшов,- зауважила Аліса.- Він хотів покарати рибу, тому що…

Тут Біла Королева знову почала:

- Це була така гроза, ти навіть уявити собі не можеш! (- Вона цього ніколи не вміла, знаєте,- додала Червона Королева). Знесло частину даху… Грім проник у кімнату… Він гасав по всій кімнаті, грюкав по столах і по всьому… Я так налякалася, що забула власне ім’я!

Аліса подумала:

- Я ніколи не буду навіть намагатися пригадати власне ім’я в час небезпеки! Нащо воно потрібне? - Але не висловила цього вголос, побоюючись образити сердешну Королеву.

- Ваша величність повинна вибачити їй,- звернулася Червона Королева до Аліси і взяла Білу Королеву за руку, пестячи її.- У неї добрі наміри, але вона мимоволі говорить дурниці, майже завжди.

Біла Королева несміло зиркнула на Алісу. Аліса почувала, що необхідно сказати що-небудь приємне, але їй нічогісінько не спадало на думку.

- Вона не одержала відповідного виховання,- продовжувала Червона Королева.- Але її лагідність гідна подиву! Погладь її по голові і ти побачиш, як їй це буде приємно!

Але цього Аліса не насмілилася зробити.

- Трохи ласки… Та ще як закрутити їй волосся на папірці… Це творить з нею чудеса…

Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову на плече Алісі.

- Мені так хочеться спати! - прошепотіла вона.

- Вона втомилася, бідолаха! - сказала Червона Королева.- Пригладь їй волосся… Позич свій нічний чепчик… заспівай їй ніжну колискову пісню.

- У мене немає з собою чепчика,- відповіла Аліса, намагаючись виконати перший наказ.- І я не знаю ніжних колискових пісень.

- Доведеться співати мені,- сказала Червона Королева і почала:

А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі,

Поки до обіду, може б ми заснули,

А після обіду підемо на гулі,

Спіте, королеви, люлечки-люлі…

- Зараз ти знаєш слова пісні,- додала вона і схилила голову на друге плече Алісі.- Проспівай її мені, я теж хочу спати.

За мить обидві Королеви міцно спали і голосно хропли.



- Що мені робити? - вигукнула Аліса, страшенно розгубившись, коли спочатку одна голова, а потім і друга скотилися їй на коліна і лежали там, мов важкі голови цукру.- Не думаю, щоб коли-небудь трапилося таке: доглядати одночасно двох Королев, які заснули! Ні-ні, такого не було за всю історію Англії! Не могло бути, розумієте, бо ніколи не бувало більше однієї Королеви одночасно. Прокиньтесь, ви! Ви такі важкі! - продовжувала вона роздратовано. Але у відповідь чулося лише спокійне хропіння.

Щохвилини хропіння робилося все виразніше і все дужче нагадувало якусь мелодію. Згодом Аліса навіть змогла розібрати слова. Вона так уважно слухала, що зовсім не помітила, коли дві величезні голови кудись зникли з її колін.

Вона опинилася перед аркою, на якій великими літерами було написано «Королева Аліса». З обох боків арки були кнопки від дзвінка. На одній був напис «Дзвінок для гостей», на другій - «Дзвінок для челяді».

- Підожду, поки скінчиться пісня,- вирішила Аліса,- а потім подзвоню… Але в який дзвінок треба мені дзвонити? - продовжувала вона, спантеличена написами.- Я не гість і не служниця. Повинен бути ще один з написом «Королева», розумієте…

В цю мить двері прочинилися, і якесь створіння з довгим дзьобом висунуло голову і проголосило: - Прийому немає. Буде лише через тиждень,- і грюкнуло дверима.

Аліса довгий час марно стукала і дзвонила. Нарешті дуже стара Жаба в яскравожовтому вбранні і величезних чоботях, що сиділа під деревом, повільно поскакала до неї.



- У чому річ? - пошепки запитала Жаба хрипким басом.

Аліса обернулася, ладна накинутися на кого завгодно.

- Де слуга? Чому я стукаю в двері, і ніякої відповіді? - сердито почала вона.

- Які двері? - запитала Жаба.

Аліса мало не тупнула ногою, так її дратувало, як повільно тягла кожне слово Жаба.

- Оці двері, які ж іще!

Жаба втупилася тьмяним поглядом у двері. Потім підійшла ближче і потерла їх пальцем, наче перевіряла, чи добра на них фарба, та подивилася на Алісу.

- Ніякої відповіді? - перепитала вона.- А ти зверталася до дверей з запитанням? - У Жаби був такий хрипкий голос, що Аліса ледве розбирала слова.

- Я не розумію, про що ви говорите,- сказала вона.

- Я по-людськи тобі говорю! - вела своє Жаба.- Чи ти глуха? Ти щось запитувала у дверей?

- Нічого! - нетерпляче відповіла Аліса.- Я стукала в двері!

- Не слід було робити цього… Не слід,- буркнула Жаба.- Це їх дратує, розумієш.- Потім вона підійшла до дверей і штовхнула їх своєю величезною ногою.- Дай їм спокій,- промовила вона, хекаючи, коли повернулася під дерево,- і тоді вони дадуть спокій тобі, розумієш.

Цієї миті двері широко розчинилися, і верескливий голос заспівав:

Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу

На троні у короні, ще й скіпетра держу.

Три тут королеви царять над усіма -

Біла й Червона, третя - я сама».

Сотні голосів підхопили:

Налий же скоріше у чару чого хоч,

Бери, призволяйся,