Володимир Дмитрович Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов

Сенцов, бачачи, що товариші вже трохи відпочили, наказав узятися знову за перенесення знятих із земної ракети вантажів. Усі взялися до діла. Перетягли все, що ще лишалося необхідного для життя, і, крім того, котушки з результатами наукових спостережень, записами телемагнітоскопів, згортки діаграм, накреслених самописцями за час польоту, бортжурнал, деякі вцілілі прилади і навіть особисті речі.

Потім вони поїли, і Сенцов наказав відпочивати. Після детального огляду коридора виявилось, що тут на кожного припадала одна каюта-лабораторія та ще сім залишалось порожніми. Втім, це не втішало: у своїй ракеті було хоч тісно, та не кривдно.

Сенцову здавалося, що ледве добереться він до вже знайомого м’якого, затишного ложа, як одразу засне. Та варт було лягти й склепити повіки, як сон відлетів остаточно.

Сенцов лежав смертельно стомлений і знав, що не засне, поки не відшукає хоч би напрямку, в якому їм варт діяти.

Він підвівся, вийшов у коридор. Підійшов до прозорої перегородки. Коридор, що тягся за нею, за кілька метрів впирався у двері — там, очевидно, й містилась рубка. Злодійкувато озирнувшись, Сенцов всупереч власній забороні спробував якось зсунути перегородку. Це йому не вдалося, і тоді він почав повільно ходити туди й назад коридором, намагаючись ненароком не розбудити товаришів.

Біля дверей каюти, де розмістився Раїн, він прислухався: астроном мав звичку хропіти уві сні. Справді, з-за дверей долітали ледве вловимі звуки, але якісь дивні. Сенцов тихо прочинив двері — і зупинився, здивований.

Раїн зовсім не спав. Він сидів біля столу і слухав Калве, який щось говорив йому напівголосно.

Сенцов хотів було вилаяти їх за порушення наказу, та одразу ж отямився: а сам… Ясно, думка про вихід із становища турбувала не тільки його одного. Він запитливо глянув спершу на Калве, потім на Раїна. Раїн знизав плечима, Калве заперечливо похитав головою.

Сенцов присів поруч з Раїним. І тут же у відчинені двері зазирнув Коробов і, всміхнувшись, зайшов до каюти. За ним — Азаров. Всі зібралися знову.

— Ну, коли прийшли — пропонуйте, — промовив Сенцов.

— Та ми тут думали… — сказав Раїн. — Відремонтувати не можна ніяк?

— Ніяк, — коротко відповів Сенцов.

— Мені все ж здається, — озвався Калве несміло, — мені особисто здається, що ми могли б скористатися цією ракетою, чи не так? Зрештою це теж космічний корабель. — Він замовк, по черзі вдивляючись в обличчя кожного з пілотів.

Коробов терпляче відповів:

— Це справді також космічний корабель, в цьому ти маєш рацію. І велосипед і гоночний автомобіль — транспорт. Алє посади велосипедиста на гоночну машину і запропонуй йому вночі доїхати, скажімо, з Риги до Москви. Зваж, що він ніколи в житті не вів автомобіля. Врахуй, що він може користуватися лише картою світу в масштабі один до двадцяти мільйонів. У нього із ста шансів — десять розбити машину ще в гаражі і приблизно вісімдесят дев’ять — звалитись у кювет на першому ж повороті. Крім того, у нього все-таки разів у десять більше можливостей дістатися до цілі, ніж у нас.

— Де там у десять — у сто! — сказав Сенцов. — Він хоч розуміє, що автомобіль треба заправити бензином. А що ми знаємо про цю ракету?

— До того ж Москва стоїть на місці, — додав Азаров. — Земля — ні.

— Перераховувати все, чого ми не знаємо про цю ракету, можна без кінця, — продовжував Сенцов. — Як пробратися в рубку? Як керувати ракетою? Як виводити її з ангара? Які прискорення вона розвиває? Цих “як” дуже багато. Та головне навіть не це. Були б ми зараз у рубці, біля пульта керування, все одно я не наважився б натиснути жодної кнопки…

— Чому? — насторожився Азаров.

— Цю ракету будували не люди, а інші істоти. Ми не знаємо способу й ритму їхнього життя, звичок, потреб. Можливо, для них природними є такі речі, які для нас смертельні. Те, що ми досі на щось подібне не натрапили, ще нічого не означає. У нас немає доказів, що вони думали й відчували так само, як ми. І поки ми таких доказів не знайдемо, ці істоти лишаться для нас таємницею за сімома печатками. А ми їх не знайдемо, якщо тільки не зустрінемо когось із них, на що надії, як ви самі розумієте, мало…

— Так що ж робити? — тихо спитав Калве.

— Відпочивати! А потім підемо ще раз до нашої ракети і па місці подивимось, чи не вдасться все ж змонтувати передавач із залишків рацій та запасних деталей. Не забувайте, перше завдання — зв’язок! Ну, як кажуть, ранок за вечір мудріший…

Він підвівся, але ніхто не поспішав розходитись. І тоді Калве теж устав з місця, високий, важенний, грізно нависнув над Сенцовим.

— Ви хочете доказів? — спитав він несподівано тонким голосом. — Гаразд, ви їх матимете. Я їх шукаю, шукаю і знаходжу!

— Що ж, — відказав Сенцов, серйозно дивлячись на Калве. — Я повторюю: ніяких авантюр, ніякого непотрібного риску допущено не буде. Кінець кінцем тут нам негайна загибель не загрожує, а роботи й на супутнику скільки завгодно. Та якщо справді будуть серйозні докази того, що політ на чужій ракеті не загрожує нам ніякими небезпеками — понад звичайну норму, ясна річ, — що ми можемо зрозуміти те, що розуміли й чим володіли будівники і пілоти цього корабля, — якщо все це буде, тоді ми, безперечно, полетимо.

— Я знайду! — твердо сказав Калве. Дивно, після цієї заяви Калве, людини, яка, здавалось, найменше від усіх розумілася на розрахунковій техніці, знавця лише кібернетичних машин, у всіх на душі полегшало. Не вихід і навіть не шлях до виходу, а все ж якийсь краєчок надії замерехтів попереду…

— Ось так… — промовив Сенцов і раптом відчув, що йому страшенно хочеться спати.

— Так, саме час відпочити, — відповів Коробов,