Василь Григорович Ян - Чінгісхан

своєї кухні смажених фазанів і качок, начинених фісташками…»

— Я тільки називаюся дружиною падишаха, але я триста перша дружина! Я б воліла бути дружиною простого джигіта. У степу мені заздрять, а я сумую за вітром, який проносить по Каракумах пахощі полину і вересу. А тут болить голова від постійного чаду шахської кухні. Навіщо мені біла юрта, коли я нічого не бачу, крім оцього сірого муру, сторожової башти з вартовим і старої тополі? Одного разу я хотіла вилізти на вершину дерева, щоб побачити голубу далечінь, степів, але євнухи стягнули мене. Потім вони зрізали навіть мотузок від гойдалки. Скажи, хіба це щастя?

— О, коли б я мала хоча б соту долю того, що є в тебе, я була б щасливою. Але мені ніхто не дасть качки з фісташками.

— Дівчата, — гукнула Гюль-Джамал, — приготуйте достархан. А ти, жінко, поворожи мені.

Дві рабині підбігли до білої юрти. Підійшла стара туркменка з червоною пов’язкою на голові, обшитою срібними монетами, й опустилася на землю. Пильним поглядом вона стежила за ворожкою. «Луска змії» розстелила на кам’яній плиті шафранову хустку і висипала з червоної торбинки купки білих і чорних бобів. Тонкою кістяною паличкою вона проводила кола по розсипаних бобах і вимовляла незрозумілі слова на мові кочового племені люлі[56]. Розширюючи блискучі чорні очі і поводячи голубими білками, вона стала пояснювати хрипким шепотом:

— Ось що говорять боби, як мене старі люди вчили. Є в степу джигіт, хоч і молодий, а великий батир. Тигра зустріне — не боїться, стрілу в нього пустить. Десять розбійників зустріне, — першим на них кидається і всіх рубає. Цей джигіт за тобою страждає, не спить уночі, все слухає любовні пісні співця-бахші і дивиться на небо… «її очі, — каже, — як оці зірки». Я бачу, що ти зітхаєш? Хіба я правду кажу?

Гюль-Джамал здригнулася. Задзвеніли золоті і срібні монети, нашиті на сорочці. Вона взяла одну монету і хотіла її одірвати, але монета це піддавалась.

— Ене-джан, принеси ножиці!

Ілан-Торч прошепотіла вкрадливо:

— А де твій маленький ножик з білою ручкою? Як степова дівчина, ти завжди його носила за поясом.

Тінь тривоги гайнула по обличчю Гюль-Джамал. Стара туркменка поважно підвелась і принесла з юрти великі ножиці, що. ними обстригають нитки, коли тчуть килим. Гюль-Джамал зрізала з сорочки тоненьку золоту монету і стисла її в смаглявій руці.

— Ти зараз вигадала казку про нудьгуючого джигіта.

Чому ти не називаєш його імені?

— Боби мені не кажуть цього. Тільки серце твоє підкаже ім’я того, хто безмежно кохає.

— Кипчаки мене силоміць вивезли сюди до гарему падишаха, коли в степу багато джигітів змагалися за мене. Але хіба нас, дівчат, питають старі, до кого поривається наше серце?

— Ця сорока-білобока все сплутала, — сердито перебила стара туркменка. — У дружини падишаха може бути на серці лише одне ім’я — нашого володаря, Мухаммеда хорезм-шаха, прекрасного, як Рустем[57], і хороброго, як Іскендер. І кожна жінка у палаці живе тільки для нього і тільки про нього думає. Не слухай оцю лукаву жінку, Гюль-Джамал!

Розчинилася хвіртка, і ввійшов огрядний євнух у величезній білій чалмі і поманив ворожку. Вона підбігла до всесильного сторожа гарему і пошепталася з ним. Повернувшись, вона впала на плиту і, торкаючись пальцями краю одягу Гюль-Джамал, сказала:

— Прости мене, негідну. Зараз мати нового наслідного принца Озлаг-шаха викликає мене до себе для ворожіння. Нема часу посидіти спокійно… — вона ще раз поцілувала одержану золоту монету і, простуючи за євнухом, зникла за хвірткою.

Розділ восьмий
«ГОНЕЦЬ СКОРБОТИ» МОЖЕ ПРИНЕСТИ РАДІСТЬ

Хорезм-шах займався державними справами в одному з найвіддаленіших покоїв. «І стіни мають вуха», — але їх не могло бути в цій кімнаті без вікон, завішеній килимами і схожій на криницю, де тільки вгорі, в отворі стелі, вночі світилася зірка.

Тут шах не боявся вести бесіду віч-на-віч з головним катом чи вислухувати від векіля палацу про нові витівки його нудьгуючих численних дружин. Тут шах віддавав пошепки накази: таємно задушити необережного хана, який говорив на бенкеті зухвалі слова про свого повелителя, чи послати вершників з закутаними обличчями до садиби старого скупого бека, що давно вже не привозив йому блюда золотих монет. Не раз, після таємної бесіди шаха в килимовій кімнаті, з високої башти на світанку падав з одчайдушним криком невідомий і розбивався об каміння. Не раз при тьмяному світлі півмісяця кати кидали з човна у темні води стрімкого Джейхуна мішки з живими людьми, небажаними шахові. Потім над широким простором ріки линула пісня:

Весною в твоїх садах співають солов’ї, У квітниках звисають червоні троянди.

А гребці підхоплювали приспів:

О прекрасний Хорезм!

Цього вечора Мухаммед сидів похмурий, мовчазний, а векіль палацу доповідав йому, які особи відвідали вдень його сина, хана Джелаль ед-Діна:

— Приїздили на чудових довгоногих жеребцях троє