Жорж Сіменон - Порт у тумані

— Саме так. Покоївка поводиться якось кумедно. Коли їй випадає пройти за спиною матроса, вона описує чимале півколо, щоб не дай боже не зачепити його.

— Після того не дзвонили?

— Ні. Зараз Луї висякався в серветку і підвівся. Стривайте. Він пішов по сигару. Коробка стоїть на каміні. Простягає її мерові, але той відмовляється, хитає головою. Покоївка несе сир.

Тут бригадир Люка не витримав і додав жалібним голосом:

— Якби хоч на мить присісти! Ноги в мене відмерзли. Я не смію навіть поворухнутися, бо боюсь гепнутися з муру.

Та Мегре, який сам уже разів сто потрапляв у подібні ситуації, годі було зворушити.

— Піду принесу тобі чогось попити й перекусити.

У готелі «Всесвіт» йому вже накрили стіл. Але комісар задовольнився тим, що, навіть не присідаючи, проковтнув шматок хліба з паштетом. Для свого колеги він зробив бутерброд і прихопив пляшку з недопитим бордо.

— А я ж приготував вам такий буйябес[3], якого ви не скуштуєте і в самому Марселі! — застогнав хазяїн.

Та ніщо на світі не могло б спокусити комісара. Він повернувся до муру і запитав уже вкотре:

— Що вони там роблять?

— Служниця прибрала все зі столу. Арматор сидить у кріслі й палить сигарету за сигаретою. Виразно бачу, що Луї починає дрімати. Сигара хоч і стирчить у нього в зубах, але диму не помітно.

— Йому іще давали пити?

— Повну склянку — з пляшки, що на каміні.

— Арманьяк, — буркнув Мегре.

— Дивіться! Отам, нагорі, засвітилося. Це, мабуть, покоївка. Напевно, лягає спати. А мер підводиться. Він…

Хтось голосно розмовляв неподалік закусочної. Долинуло торохкотіння автомобільного мотора, що працює вхолосту. Можна було розрізнити лише окремі слова:

— Метрів за сто? В будинку?..

— Ні… Навпроти.

Мегре поспішив назустріч автомашині, яка знову рушила. Він зупинив її досить далеко від вілли, щоб не сполошити мера, і побачив людей в уніформі.

— Що нового?

— Евре повідомляє, що чоловіка на жовтій машині затримано.

— Хто він?

— Зараз доповім. Він протестує! Погрожує, що вдасться до захисту свого посла.

— Він іноземець?

— Норвежець! З Евре нам назвали по телефону його прізвище, але чути було страшенно погано. Мартіно… Або Матіно… Здається, його документи в порядку. Жандармерія запитує, що з ним робити.

— Нехай привезуть сюди разом із його жовтою машиною… Адже завжди знайдеться жандарм, що вміє керувати… А ви — негайно у Кан. Спробуйте дізнатися, де зупиняється пані Гранмезон, коли приїздить до Парижа…

— Нам щойно сказали: готель «Лютеція» на бульварі Распай.

— Подзвоніть у Кан і дізнайтеся, чи вона вже приїхала і що зараз робить. Стривайте! Якщо вона вже там, попросіть від мого імені кримінальну поліцію відрядити інспектора і нехай непомітно стежить за нею…

Машині довелося довго маневрувати, щоб розвернутися на вузькій дорозі. Мегре знову підійшов до муру, де стовбичив Люка, але той уже злазив на землю.

— Ти чого це?

— Більше я нічого не побачу.

— Вони пішли звідти?

— Ні, просто мер підійшов до вікна і щільно закрив портьєри…

Пароплав з Ґлазґо потихеньку просувався до шлюзної камери, лунали команди англійською мовою. Порив вітру зірвав і поніс до шлюзу комісарового капелюха.

Єдине освітлене вікно вілли там, нагорі, несподівано потонуло в темряві, і тепер весь фасад став зовсім чорним.

Мегре так і стояв посеред дороги, заклавши руки в кишені, заклопотаний, нахмурений.

— Вас щось непокоїть? — поцікавився Люка, бо добре знав свого шефа.

Він і сам непокоївся, сумовито поглядаючи на віллу, що височіла перед ними.

— Треба бути там, усередині, — гримнув у відповідь комісар, оглядаючи вікно за вікном.

Проте всі вікна були зачинені, Мегре не міг дати собі ради, як добитися в будинок. Нечутно підійшов до парадних дверей і притулив вухо. Жестом наказав бригадирові мовчати. Люка й собі припав до другої половини.

Ані голосу, ані слова. Тільки з кабінету чулося якесь тупотіння, глухі, розмірені удари.

Що це має значити? Чи ті двоє б'ються? Маловірогідно, бо надто ритмічні удари. А який уже там ритм, коли двоє б'ються, налітаючи одне на одного, штовхаючи, натикаючись на меблі, в лютому засліпленні, гамселячи куди попало.

А тут ніби щось товкли у ступі, і видихали з натуги:

— Ху! Ху! Ху!

А в інтервалах — придушене хрипіння.

Мегре і бригадир глянули один на одного. Комісар простягнув руку, кивнувши на замкову щілину, і Люка зрозумів. Він вийняв з кишені зв'язку відмичок.

— Без шуму…

Обоє завважили, що там, у віллі, запала тиша. Неспокійна тиша. Жодного удару, жодного кроку. Хіба що тільки — але це було зовсім непевно — важке сопіння вкрай стомленої людини.

Люка подав знак — двері відімкнуто. Ліворуч, з кабінету, просочувалося світло, Мегре знизав плечима з ледь помітним роздратуванням. Він перевищує свої права. Перевищує, та ще й дуже: адже вдерся до офіційної особи, особи, такої зарозумілої, як мер Уїстреама.

— Тим гірше!

З коридора сопіння було чути виразно. А сопів хтось один. І більше — жодного звуку. Люка витяг з кишені револьвер. Мегре одним ударом розчинив двері навстіж.

І став як укопаний на порозі; зніяковів і вкрай розгубився, що рідко з ним траплялося. Чи, може, він сподівався стати свідком ще одної трагедії?

Якщо сподівався, то