Жорж Сіменон - Порт у тумані

знали, як мені моторошно самій-самісінькій у цьому будинку! Ні, я нізащо не житиму тут.

Мегре увійшов до кухні, де було чисто і впорядковано, як завжди.

На столі, застеленому білою клейонкою, були миска, хліб і масло. На конфорці парувала каструля; від неї несло чимось дуже солодким.

— Шоколад? — здивувався комісар.

— Не маю жодного бажання готувати для себе самої… Тож варю собі шоколад.

— Робіть усе так, наче мене тут немає… їжте, їжте…

Жюлі спочатку відмовлялася, нарешті наважилася, наповнила шоколадом миску, поклала туди, щоб розмокли, грубі скибки хліба, намащеного маслом, і почала їсти все це ложкою, з відсутнім виглядом, дивлячись кудись у порожнечу.

— Брат іще не навідав вас?

— Ні!.. Нічого не розумію. Оце допіру я ходила до порту, бо думала, що, може, зустріну його. Моряки, коли нема чого робити, завжди тиняються по порту…

— Ви знали, що ваш брат приятелює з мером?

Дівчина приголомшено подивилась на Мегре.

— Що ви хочете цим сказати?

— Зараз вони грають у шашки.

Жюлі спочатку прийняла це за жарт, а коли Мегре вдалося переконати її, що він сказав щиру правду, дівчина розгубилася.

— Нічого не розумію.

— Чому?

— Тому що мер не такий простий з людьми… А до того ж, як я знаю, недолюблює мого брата. Він тільки й чекає, щоб причепитися до нього, зробити якусь неприємність. Мер навіть хотів відібрати у Луї вид на проживання…

— А як із капітаном Жорісом?

— Га?

— Чи не був пан Гранмезон приятелем капітана Жоріса?

— До нього ставився, як і до всіх, однаково! Він тисне руки й іде собі далі. Жартує. Скаже кілька слів про дощ або про сонячну погоду, оце й усе. Зрідка — адже я вам уже розповідала — він брав із собою на полювання мого хазяїна… Але це просто щоб не бути самому…

— Ви ще не одержали листа від нотаріуса?

— Так! Він повідомляє, що я єдина законна спадкоємиця… А що це воно таке насправді? Чи вірно, що я успадкую будинок?

— І до того ж триста тисяч франків, авжеж!

Дівчина байдуже їла, навіть оком не зморгнула, а за хвилину похитала головою й пробурмотіла:

— Цього не може бути… Нічого подібного. Адже я кажу вам, що цілком певна — капітан ніколи не мав трьохсот тисяч франків!

— Де він звичайно сидів?.. Вечеряв на кухні?

— Там, де зараз ви, в цьому лозовому кріслі.

— Ви їли з ним разом?

— Так… Тільки мені треба було вставати — приготувати щось або подати тарілки… Він любив читати газету за вечерею… Інколи, бувало, читав якусь статтю вголос.

Мегре був зараз не в такому гуморі, щоб розчулюватись. І все-таки відчував певне замішання від затишку, яким тут дихало все. Цокання дзиґаря здавалося тут повільнішим, ніж деінде. Відблиск світла на мідному маятнику відбивався зайчиком на стіні навпроти. А ще цей нудотно-солодкий запах гарячого шоколаду… Лозове крісло слухняно порипувало при кожному рухові Мегре, очевидно, так само, як бувало, коли тут сидів капітан Жоріс…

Жюлі боялася залишатися на самоті в цьому будинку. Але, хоч і боялася, не наважувалась піти звідси, й комісар розумів: тут було щось, здатне затримати дівчину в звичній обстановці.

Вона підвелась і пішла до дверей. Мегре проводжав її очима. Ага, Жюлі пішла впустити на кухню білого кота; він впевнено попрямував до блюдечка з молоком, що стояло під самою грубою.

— Бідолашний Міну! — прошепотіла дівчина. — Хазяїн так любив його… Після вечері Міну стрибав йому на коліна і сидів доти, аж доки не треба було йти спати…

Все тут настільки виразно дихало миром і спокоєм, що на душі ставало тривожно! Спокій… теплий, аж задушевний!

— Так ви й справді не можете нічого мені сказати, Жюлі?

Вона підвела на комісара здивовані очі.

— Гадаю, що істину буде ось-ось з’ясовано… Одне-єдине ваше слово може мені допомогти… Ось чому я вас питаю, чи не маєте ви на душі такого, що хотіли б повідати мені.

— Їй-богу, повірте…

— Про капітана Жоріса?

— Нічого!

— Про вашого брата?

— Нічого… їй-богу…

— Про якусь особу, яка могла побувати тут раніше і яку ви можете навіть не знати?

— Нічого не розумію.

Жюлі весь час їла свою занадто солодку мішанину, від одного виду якої Мегре нудило.

— Ну що ж! Мушу вас залишити.

Жюлі похнюпилась. Самотність знову обступала її. На язику в неї крутилося запитання:

— Скажіть-но, коли йдеться про похорон… Гадаю, що не можна зволікати так довго? Мертве тіло, воно…

— Воно на льоду, — відповів Мегре розгублено. Від цих слів Жюлі всю пройняло дрожем.

* * *

— Ти тут, Люка?

Темрява налягла така, що хоч в око стрель. Виття шторму поглинало всі інші звуки. У порту люди, кожен на своєму посту, чекали підходу пароплава з Ґлазґо, сирену доносило звідкілясь із-поміж пірсів — пароплав невдало зманеврував, і тепер довелося починати спочатку.

— Я тут.

— Що вони зараз роблять?

— Їдять. Я теж хотів би попоїсти. Креветки, черепашки, омлет і ще щось на зразок холодної телятини.

— Сидять разом?

— Так. Луї-Здоровило вигідно вмостився, поклавши обидва лікті на стіл.

— Розмовляють?

— Майже ні. А хоч інколи і розтуляють роти, то, напевне, не кажуть нічого істотного.

— П'ють?

— Луї — так! На столі дві пляшки вина. Старого вина. Мер без упину підливає своєму… приятелеві.

— Так, наче хоче його надудлити?