Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Дядечку, хочете, прикладу вам до лоба компрес? — пропонував Бахадир.

— Щойно ж приклав.

— Але мені ще хочеться…

— Тоді давай. Зніми і знову прикладай.

Восьмирічна Севар і десятирічна Саври, закасавши рукава, підіткнувши пелени платтячок, що не завадило їм, одначе, вимокнути до нитки, мили підлогу. Батир поливав із шланга двір, точніше, думав, що поливає: струмінь здебільшого бив угору, і вода самому ж хлопчикові лилася на голову.

— Дядечку, а що ви купите мені? — кричала здалеку Саври.

— Я куплю тобі стрічки. Багато барвистих стрічок.

— А мені, дядечку Салімджан? — не відставала від сестри і Севар.

— А це хто пищить?

— Та це ж я — Севар.

— А, та дівчинка, яку тато купив у лавці?

— Ні, мене мама народила.

— Тоді гаразд, тобі я куплю ляльку. Але чому ти шепелявиш, я навіть голосу твого не впізнаю?

— А в мене три зуби випало. Передні.

— Тож-бо я й думаю, що тут за бабуся ходить?

Салімджан-ака був схожий зараз не на хворого, а на виховательку дитсадка, на яку накинувся весь її виводок. Замучили, мабуть, бідолаху.

— Ану марш звідси! — гукнув я. — Бо грипом заразитесь!

— Ми уже хворіли грипом, тепер він до нас не пристане! — спробували дітлахи замилити мені очі.

Я вхопив віник, закричав диким голосом, зробив страшні очі, сподіваючись, що їх як вітром зідме. Але де там — діти не ті пішли. Та й Салімджан-ака сам заступився:

— Не треба, не проганяй їх, Хашимджане, дітвору я сам покликав. З ними я забуваю про хворобу.

Цієї миті в двір увійшла медсестра, колоти мого шефа. Я підморгнув їй:

— Зробіть уколи спершу оцій малечі, а полковникові потім.

Галасливої ватаги як і не було. Запала дивовижна тиша. Із хвіртки вийшов сам сусід Нігмат-ака з двома тарілками мастави[9] в руках.

— Як ви себе почуваєте? — дбайливо запитав він Салімджана-ака.

— Температура ніби спала. Як твої справи?

— Сьогодні знову замалим не побився.

— Через усяку дрібницю лізеш у бійку.

— Зовсім не через дрібницю. Хашимджане, піди-но, братику, принеси дві ложки. Салімджане-ака, з'їжте мастави, пропотієте. Ні, спочатку ковтніть таблетку, ось я приніс, хороша річ. Коли я хворів, теж таку ковтав: всю знімає недугу… Ви кажете, що через кожну дурницю лізу в бійку. Та як же не битися з цими нахабами?! Привезли вранці сто лантухів борошна. Експедитор не дає розвантажити, за кожен лантух по карбованцю вимагає. Я кажу: «Ані копійки не одержиш!» Тоді він відповідає: «У такому разі і ти не одержиш борошна!» Я сказав: «Одержу!» Він сказав: «Спробуй»! Ну й замалим не побились.

— А борошно взяв-таки?

— Ні, де там, назад повезли, негідники! Тисячу разів просив вас погладити їх проти шерсті!

— І гладили, і ще погладимо, будь певен!

Поївши гарячої мастави, Салімджан-ака щільніше загорнувся в ковдру. Завмаг поніс додому порожні тарілки. А я задумався про свого начальника. Ох і важко доводиться йому. Ані хвилини немає спокою: навіть захворів ось, а змушений вислуховувати скарги на хабарників. Злочинці стають щодень спритнішими, підступнішими, хитрішими. За три дні до нашого відділу надійшло чотирнадцять заяв. Хто знає, яких заходів вживає зараз «скривджений» директор Аббасов, щоб кинути мене за грати! Хоч би Салімджан-ака не зліг надовго, бо ці пройдисвіти занапастять мене…

У Салімджана-ака був старенький, геть облізлий, з пом'ятим кузовом «Москвич», схожий на незграбного жука. З сусідом — шофером райсоцзабезу — ми взялись одремонтувати його. Не забув я, виявляється, уроків батька — класного механізатора! Попоморочилися, звісно, але поставили «жучка» на ноги, тобто на колеса. Була субота. Салімджан-ака уже остаточно видужав, був, як і раніше, веселий, бадьорий. Вирішив звозити діток Нігмата — ака в цирк.

— Краще б самі поїхали, — сказав я незадоволено. — Ця гопкомпанія вам протуркає всі вуха.

Салімджан-ака усміхнувся, похитав головою, мовби кажучи: «Ой хлопче, нічого ж бо ти не розумієш». Потім спитав:

— А батька їхнього тобі не жаль?

— А чого його жаліти? Нормальна людина, не кривий же і не сліпий.

— Не кривий, звичайно. Але дуже важко йому доводиться. У дві зміни працює, бідолаха, щоб діти були нагодовані, одягнуті, взуті. Людьми їх хоче зростити, — розважно пояснював Салімджан-ака. — Цих шибеників не доглянь один день — і той піде на стадіон пляшки збирати, інший злигається з хуліганами… Життя собі занапастять, як Карім. Крім того, я ж казав тобі, що з ними я почуваю себе краще, чистішим, молодшим, чи що. Забуваю, що Карім у в'язниці, а дружина — далеко-далеко… Нігмат — хороша людина. Покійна твоя келінойї теж любила цих граченят всією душею. Всіх їх вона сама приймала в пологовому будинку, пупики перев'язувала. Так, прекраснішої людини я не зустрічав! Ти ось що, Хашиме, пострижи тим часом хлопчаків.

— А ви куди?

— До магазину сходжу. Хочу купити дітворі сорочки. Куди я подіну свої гроші, з собою в домовину заберу чи що? Правду кажу, товаришу сержант?

— Так точно, товаришу полковник!

… Діти, виявляється, не знали, що я перукар. Спершу вони не погоджувалися стригтись, коверзували: за вушка-лопушки свої боялись. Та коли я сказав, що той, хто не пострижеться, не піде в цирк, усі забажали перенести операцію першими.

— Дядечку, а ви працюєте перукарем? — поцікавився Батир.

— Так, я працюю перукарем.

— Дядечку, а ви вмієте фарбувати волосся? — спитав Батир.

— Умію.

— Пофарбуйте тоді моє