Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Вчора ввечері їх приніс до міліції ваш директор Адил Аббасов.

— Гад!

— Розмову закінчено. Зачиняйте буфет.

Салімджан-ака підвівся, почав збирати папери зі столу і вкладати в портфель.

— Стривайте! — гарячково вигукнув буфетник. — Я хочу сказати дещо.

— Це ні до чого. Ви вчора сказали все, що хотіли, — полковник байдуже рушив до дверей.

— Ні, ні, я вчора обдурив вас і всіх членів комісії. Я брехав. А тепер, коли цей гад мене продав — що ж я, хляпатиму вухами?! Дзуськи! Це він підмовив нас, щоб обгудити товариша Кузиєва. Ця людина — наймерзенніший, найпідліший, найогидніший тип. Хабарник і давач хабарів найвищої марки. Він і на міську торговельну інспекцію звів наклеп, і на дружинників. Вони тепер просто уникають бувати в нас…

О-о, так ось де, виявляється, собаку зарито!

А буфетник викривав і викривав свого директора. З його слів ми дізналися, що «пренещасний» директор має два особняки в різних районах міста, «Волгу», оформлену на чуже ім'я. З кухарів він щоденно здирав по п'ятдесят карбованців, а з буфетника — шістдесят. Якщо кухарі не встигали підготувати до вечора потрібну суму, Адилов примушував їх напекти пиріжків і продавати на вокзалі.

Керуючий районним трестом їдалень, призначаючи директорів, неодмінно радився з Аббасовим, так боявся його. Цей же «бідолашний» буцімто повів манівцями й самого буфетника, навчив розводити спиртні напої, навчив інших махінацій.

— Діти є? — раптом перебив Салімджан-ака.

— Шестеро, товаришу начальник. Одне одного менше.

— Дружина працює?

— Не працює. Нездужає. У неї астма.

— Зумієш викласти на папері все, що казав тільки-но?

— Зумію, а то ж як? Цей негідник мене продав, а я дивитимуся? Все напишу про нього, як є. А ось за оці акти він теж зідрав з мене куш — обіцяв зам'яти справу. Довелося віддати ті гроші, які збирав, щоб відправити жінку на курорт. Усі до копійки загріб, мерзотник. Я… я…

— Не розпускай нюні! — гримнув на нього Салімджан-ака. Він був гнівний, як і раніше. — Сідай пиши пояснювальну.

Спершу в буфетника не клеїлося: тремтіли руки, рядки падали вниз або ж повзли вгору, він раз по раз закреслював написане. Випивши склянку води, трохи заспокоївся, писав рівніше. Закінчивши писати, підхопивсь і звернувся до полковника:

— Товаришу начальник, якщо ви дозволите, я з'їздив би попрощався з сім'єю.

— Це ні до чого, — буркнув Салімджан-ака. — Можеш іти. Ми поки що залишаємо тебе на волі.

— Це правда, товаришу начальник?!

— Так, але з умовою, що працюватимеш чесно, без шахраювання.

— Присягаюсь!..

— Про нашу розмову Аббасову нітелень.

— Мовчатиму, як могила.

Квадратний буфетник з дивовижною спритністю вибіг з кімнати, наче звільнений з прив'язі. Провівши поглядом Зарипова, я спитав у полковника, чи й справді акти приніс сам Аббасов.

— Не думай, що Аббасов такий же гава, як ти. Акти я добув з архівів міської торговельної інспекції й міськвідділу. А щодо буфетника — це порода людей така: тільки щось трапиться — не сходячи з місця починають продавати один одного. Ти в цьому щойно переконався.

Директор досі не з'являвся. Увійшов один помічник кухаря, доповів, що Аббасова сьогодні не буде, мовляв, захворів на грип; другий кухар, Карім Турсунов, працював, виявляється, у нічну зміну, а зараз відпочиває. Ми повернулися до відділення.

У мене полегшало на душі. Що ж, правда, напевно, таки переможе, якось виберуся з цієї катавасії. І то лише завдяки цій дивовижній людині. Салімджанові-ака. Повік не забуду його доброти, всі свої сили віддам роботі в міліції. Тільки-но почав висловлювати свої думки вголос, як полковник перебив мене:

— Рано ще дякувати… — пробуркотів він замислено.

— Чому ж рано? Адже тепер усе ясно як день…

— Адил-баттал — старий лис, його так просто на слизьке не заженеш. Він одним ударом може стерти на порох усі факти, що ми з тобою зібрали. Я певен, що він не хворий і не лежить у постелі, приймаючи аспірин. Переконаний, що сидить у міській юридичній консультації: там у нього, за деякими даними, приятель завівся, допомагає порадами. Ех, шкода, не чаклун я: зробився б невидимкою, зайшов би зараз до цього чоловіка й записав на магнітофон усю їхню розмову!.. Але це з царини казок або фантастики! Нічого, Хашимджане, снаги у нас досить, щоб добити цих дияволів до кінця без усякої фантастики і нісенітниць, правда ж?

Я нічого не відповів. Тої миті я подумав про мою дорогу чарівну шапочку, що виручала мене в дитинстві. Може, сказати Салімджанові-ака… Ні, не варто. Не повірить. Треба негайно поїхати, відшукати шапочку й привезти сюди. Отоді-то й покажемо ми цим жовтим дивам!

— Ну як ти? — спитав мій начальник.

— Їсти хочеться!

— Що ж, ходімо!

Другого дня Салімджан-ака теж загрипував: домовилися, що його догляне Лутфі-хола, дружина сусіда-завмага, а я піду у відділення, займусь справами. Вернувшись додому надвечір, побачив майже всіх нащадків тітоньки Лутфі — одинадцятеро шибеників: Батира, Бабира, Сабира, Бахадира, Бахрама, Бахтіяра, Севар, Саври та інших; вони щільним колом оточили моє начальство і здійняли такий галас, що я не на жарт стурбувався за здоров'я полковника.

— Дядечку, чуєте, дядечку, якщо я по ліки збігаю, пістолет дерев'яний мені змайструєте? — кричав Бахрам, що, як завжди, був без штанців.

— Змайструю, — одказував Салімджан-ака, не розплющуючи очей.

— Дядечку, хочете, я вам кульку скачаю з м'якушки? — горланив чотирирічний Бахтіяр.

— Нум скачай, — погоджувався полковник.