Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

мов і не було довгого застілля, встав із-за столу. — Ну що ж, Ібрагіме, веди мене до Бахріна. А ви, Ульріху, чекайте на мене. Я повернусь, і тоді ми разом із вами поїдемо у Рим до Папи затверджувати новий орден… * * *

Цілий тиждень вів Ібрагім графа Гуннара плутаними, знаними тільки ним самим гірськими стежками до фортеці Бахрін. І ось коли сили та терпіння почали вже полишати гордовитого графа, Ібрагім, що їхав попереду на своєму мулі, повернувся до нього і з притиском сказав.

— Ось і Бахрін.

У його голосі комтур відчув і захоплення, і страх, і задоволення від того, що важкий шлях подолано. Конрад під'їхав до провідника, і перед його очима постала грандіозна, захоплююча картина.

На крутій неприступній скелі височіла фортеця. Її мури були продовженням стрімкої скелі. До масивної брами фортеці вела вузенька гірська стежка, і граф мимоволі відзначив про себе, що на цій стежці двадцять воїнів можуть зупинити багатотисячну армію.

— Що людськими руками робиться, то людськими руками й нищиться, — по хвилі роздумів вирік комтур.

— Що ви сказали, пане?

— Нічого. Поїхали мерщій, мені кортить скоріше зустрітися з господарем цього гнізда.

Певно, їх уже чекали, бо коли вони постукали у ворота, їм негайно відчинили. «Мабуть, помітили нас зі стін», — подумав Конрад. Босоногі брудні підлітки в одних сорочках повели їх до невеликого, але гарного палацу. Зайшовши в палац, Конрад одразу ж опинився у залі з кедрового дерева, пофарбованого червоним кольором. Криваво-червоний килим біг у глиб залу, аж до білого трона, на якому сидів сарацин, теж у білому одязі, але з чорною пещеною бородою аж до грудей. Обабіч трону стояли охоронці володаря фортеці, теж усі в білому, але підперезані червоними поясами.

Ібрагім, тільки-но уздрівши коменданта фортеці Хасана, одразу ж упав ниць і вужем поповз до нього. Конрад на мить розгубився, але падати на коліна, а тим паче на живіт перед ним не став, а лише низько вклонився.

— Шановний Хасане, син не менш шановного Халлафа. Я, граф Гуннар, комтур ордену Храму, прибув до тебе з миром…

— Знаю, знаю, чого ти прибув до мене! Ви знову хочете прибрати одного зі своїх ворогів руками моїх федаїв. — Хасан глянув на Конрада таким поглядом, що того пробрало до печінки. Або ж цей пихатий убивця справді такий проникливий, або ж вивідувачі у них працюють добре. Навіть дуже добре. Ну що ж, тим краще. Не треба ходити коло та навколо.

— Так, графе Хасан, — одразу ж «титулував» він коменданта по-західному, — орден потребує вашої допомоги, а тому передає цей маленький подарунок, — Гуннар підкликав хлопчика з тацею і поклав на неї надзвичайно ваговитий гаманець, — на знак нашої дружби. І це лише п'ята часточка того, що ми можемо дати потім, після того як справу буде зроблено.

Хасан милостиво прийняв дар, але відповіді прямої не дав.

— Ми подумаємо. Нам треба доповісти про це Сейдну[42]…

«Комизиться, — зрозумів Конрад. — Щоб потім побільше здерти. І триматиме тут місяців зо два. Ну що ж, ти так, а ми так».

— Як скажете, шановний графе. Я розумію, потрібен час, щоб викликати з Аламута справжнього, найкращого знавця своєї справи. У вас, я так розумію, сама дрібнота…

— Дрібнота?! — ледь не скипів комендант, але одразу сховав свою уражену гордість під маскою гостинності. Він устав із трона, підійшов до Конрада, взяв його за лікоть і повів до бічних дверей. Двері відчинилися — і Конрад разом із комендантом опинився на невеликому уступі, прямо перед глибоченною прірвою.

Це враз протверезило Конрада. Він скосив погляд у провалля і не розгледів дна. Серце гулко забухкало, на чолі з'явилися краплини поту. Тод унд тойфель! Що за жарти!..

А комендант і не думав жартувати. Він стояв трохи позаду і все ще тримав Конрада за лікоть. Конрад боявся й поворухнутися, тим більше що носки його чобіт вже висіли над чорною пащею прірви.

— Алі! — покликав комендант. Ураз молодий хашашин опинився праворуч від Конрада і схилився у поклоні. — Убий себе — і ти одразу ж опинишся серед гурій, чиї перса, наче ці гори.

Молодий убивця у ту ж мить вихопив кинджал і встромив його собі просто в груди. На білосніжній туніці враз розпливлася червона пляма, а тіло самогубці, хитнувшись, безгучно полетіло у прірву.

Якби не засмага, комендант Хасан побачив би, як пополотніло обличчя його гостя. Але Конрад не втратив самовладання. Блискавкою майнула думка, що в разі, коли комендант захоче і його зіпхнути у прірву, то він прихопить із собою і вождя хашашинів.

Можливо, Хасан здогадався, про що подумав Конрад, а може, він просто вирішив припинити виставу, бо мав ілюзію, що гість його надзвичайно вражений. Тому він потягнув комтура з уступу.

— У мене таких тисячі! — беззаперечно заявив комендант.

— Головне для воїна не самому героїчно вмерти, а дати це зробити своєму ворогу, — парирував Конрад. Комендант похмуро глипнув на графа, а потім ляснув у долоні.

— Приготуйте частування моєму гостеві. І погукайте Азазіла.

Конрад не знав, хто такий Азазіл, але здогадався, що це саме та людина, яка йому потрібна.

Розділ 12
ФЕДАЙ

Той, хто думає про смерть, забуває про клопоти.

Арабське прислів'я