Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

Київська Русь періоду боротьби з татарською навалою…
Язичник Данько Гостомислович, силоміць навернений у християнську віру, з єдиним Богом у душі прожив життя, провіщене йому в юнацькі роки таємничим незнайомцем. Чесний, хоробрий, завжди готовий на ризик заради справедливості, Данько пройшов шлях від простого селянина до лицаря.
На схилі віку він гине, не облишивши в жорстокій битві своїх синів, передавши їм свою безмежну любов до рідної землі…

А. Подволоцький
Поки Бог спить

Історико-пригодницький роман

Шукайте Бога: на землі, на небі і в самому собі

Частина перша
ОНУК ДАЖДЬБОГА



Розділ 1
СВЯТО ХОРОСА
…Великому Хорсу вовком шлях перебігав. Слово про Ігорів похід

Данько нетерпляче переступив з ноги на ногу, і під личаками[1] м'яко зарипів сніг. Хлопець оглянувся навкруги — людей все прибувало й прибувало. Та й не дивно! Сьогодні було свято Хороса — зимового сонця, одне з найулюбленіших свят русичів[2]. Цього дня руські святкували сонцеворіт — час, коли день починав знову збільшуватися. За якийсь час Хорос перетвориться на Ярилу — весняне втілення Даждьбога. А далі і Сам Даждьбог вступить у свої права.

Глядачі суцільною стіною обступали місце, де ось-ось мала розпочатися головна забавка цього свята — кулачний бій. Найцікавіші навіть забиралися на найближчі дерева, щоб краще розгледіти всі деталі поєдинку. Молоді дівчата, що збилися у зграйку, споглядали на майбутніх учасників поєдинку із пагорбка, і це ще більше бурлило кров у хлопців. Дівчата сміялися, кидали на хлопців швидкі, але чіпкі погляди, іноді щось підбадьорливо вигукували.

Та не час було заглядатися на дівчат. Сьогодні був день, на який Данько чекав цілий рік. Його, молодого нежонатого хлопця, у якого на верхній губі ледь-ледь пробилися вуса, вперше взяли на кулачний бій!

Щороку, саме не свято Хороса, мешканці Старосілля, де жив Данько, мірялися силами із селянами з Вишатинців. Старосілля було невелике, сховане у лісах сільце. Вишатинціж, село велике, боярське, належали великому бояринові Івану, сину Вишати. Боярин Іван Вишатич був людина знатна, у старого князя чи не перший радник. І Вишатинці його йому відповідали: мали свою церкву (куди і старосільчани заглядали дедалі частіше, чим дратували Діда), невелике торжище (бо недалеко був битий шлях до княжого граду), а також ситаварню[3] на якій варили такий мед, що в самому Києві його знали.

Тому й ватага вишатинська завжди була велелюдніша, ніж старосільська. Та нелегко було здолати старосільчан, а частенько і вони самі брали гору над вишатинськими, втираючи тим носа.

Спочатку, як ведеться, на засніженому полі зійшлися хлопчаки та підлітки, які ще не могли стати до борні нарівні з бородатими мужами. Хлопчаки як хлопчаки — крик, гам, кілька розбитих носів — і все. Данько, який вперше спостерігав хлопчачий бій (а не сам брав у ньому участь), із легким невдоволенням зауважив, що вишатинські все-таки пересилили старосільських. Ех, його там не було! Минулого року — як Данько був за «воєводу» — вони за мить змели всю супротивну стіну. Велике діло — добрий «воєвода»!

Цього року старші вишатинці, які цілий рік ходили в «битих», зібрали не тільки величезну ватагу, але й запросили (а точніше, найняли за горнятко меду та два мішки жита) на «воєводу» найкращого місцевого богатиря — коваля Микулу із сусіднього села. Он він, на дві голови вищий за всіх, зовні байдуже споглядає майбутнє поле бою. Так, доброго «воєводу» вибрали собі вишатинці! Щоправда, і старосільський «воєвода», бондар Ясень, був муж кремезний, але все ж не рівня Микулі.

Ось кинули жереб. Випало йти першими старосільцям. Дідо, вишикувавши своїх бійців у добре збиту стіну, дав знак — і стіна повільно рушила вперед. Старосільці йшли обережно, виставивши вперед ліве плече та набичивши шиї.

Данько разом із іншими молодими парубками стояв позаду стіни. їм випало, у разі якщо прорвуть вишатинці стіну, затикати дірку. Раніше їх, нежонатих, не поставили б битися з мужами. Але що поробиш — бійців у с гаросільчан було обмаль.

Та ось, із лютим риком, від якого у Данька аж мурашки побігли по спині, вишатинці кинулися вперед. Вони не надто дотримувалися строю. Та й було чого! Перед тим як два людських потоки мали перетворитися на вир, з гурту вишатинців вискочив «воєвода» Микула — голий по пояс, в зубах тримаючи шапку — щоб не зламати зуби, якщо наскочить на чийсь міцний удар. Наче таран, налетів могутнім плечем на стіну старосельців — і двоє Данькових односельчан гепнулись на землю. Ще раз махнув Микула — і ще двоє покотилися покотом, умиваючись кров'ю.

Тут уже було зайво міркувати. З відчайдушним лементом, із божевільними очима кинулися молоді старосільчани затикати дірку. Попереду — Данько. Ще раз махнув Микула рукою, та Данько ухилився, притис підборіддя до правого плеча — і важезний кулак вишатинського «воєводи» просвистів повз обличчя. Ще раз вдарити Микулі Данько не дав — притиснувся до нього, охопив того руками, наче стовбур дерева, щоб не зміг ударити. А що був нижчий, то буцнув того щосили головою у підборіддя. Микула заточився. А цієї ж миті іззаду наперли хлопці із «засадних». Зчинилася така тіснява, що в Данька потемніло в очах. Упав