Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

Тут, у гірському Леванті, розташована фортеця, одна з багатьох, де живуть ісмаїліти. Ця фортеця зветься Бахрін, а франки охрестили її Орлине гніздо. До неї веде лише одна гірська стежка і здобути фортецю неможливо.

Коменданта Бахріна Хасана ібн Халлафа бояться всі навколо, бо йому підлеглі федаї — «ті, що жертвують собою». Ще їх називають «хашашини» — «задурманені гашишем»; франки перекручують це слово на «ассасини». Федаї, хлопці, що дістануть навіть шайтана з пекла, наганяють на всіх дикий жах. Лише Рашид не боїться федаїв та їхнього зверхника, бо він сам найстрашніший федай на прізвисько Азазіл — ангел смерті.

Батько Рашида був купцем. Справи йшли не дуже, часто-густо на п'ять дирхем прибутку припадало шість дирхем витрат. Улюбленим прислів'ям батька було — «Краще швидкий збиток, ніж повільний прибуток». Тому не дивно, що через деякий час він зубожів украй і мусив віддати свого восьмирічного сина ісмаїлітам — усе краще, ніж вмерти з голоду.

А порядки в Бахріні суворі. Хлопчаків навчали лише двох речей: володіння зброєю та зубріння сур. Перевагу віддавали першому, а якщо ти знаєш: «Ла іллаха іл Аллах! Мохамед русул Аллах! Нема бога крім Аллаха! Мохамед пророк Його!», то і добре. Зрештою, Хасан ібн Халлаф вимолить кожному своєму вірному слузі місце в раю. Те, що комендант з Аллахом на короткій нозі, знали всі.

Захоче Хасан нагородити свого вірного федая: дасть чарівного питва, сотворить молитву — і розплющиш очі вже в раю. Гурії не гірш самої Сокейни[43] тебе всіляко задовольняють; хоча це і небесні створіння, але… реальні, все у них справжнє. Інколи таке виробляють, що і в маренні не присниться. Вина п'єш досхочу. Це там, на грішній землі, за таке голову відрубають. А тут — рай! Щоправда, у раю довго затримуватися не можна. Знову заснеш — і прокинешся у похмурій гірській фортеці.

Та невимушена легкість, з якою комендант Хасан відправляв своїх слуг у потойбіччя і повертав звідти, вселяла у кам'яні серця воїнів такий неймовірний жах і водночас таку величезну шану, що накажи він покінчити з собою — кожен федай зробив би це, не вагаючись. Колись і Рашид так сліпо вірив йому…

Уперше молодий федай одягнув білу туніку та підперезався червоним пасом[44] у сімнадцять років. Комендантові здалося, що один із купців приховав від нього кілька динарів, і відправив хлопця покарати зухвальця.

Життя поза межами мурів вже саме по собі скидалося на рай. Навіть таке нікчемне містечко, де жив бідолашний купець, вигравало в порівнянні з Бахріном. Утім, тоді Рашид не мав часу насолоджуватися краєвидами. Вистеживши безталанного Ашшаба[45], федай завдав тому смертельного удару кинджалом, як наказали. Торговець помер одразу ж, не встиг навіть злякатися. На його обличчі не було переляку, а лише безмежне здивування: «За що?» Рашид без перешкод повернувся до гірської оселі. Та обличчя купця ще багато днів виринало із глибин пам'яті, не даючи спокою.

Кінець у всіх федаїв один — смерть за віру! Бо рано чи пізно охоронці твоєї жертви виявляться спритнішими і доведуть, що недарма їм платять грубі гроші. Справжній федай не помре від старості: на два-три вдалих замахи завжди трапляється один невдалий. Щоправда, можна закінчити вишкіл федаїв і прожити довго, залишаючись у фортечній варті. Однак у такому разі федаєм тебе не назвуть.

Рашида після вдалого замаху зарахували до загону «справжніх федаїв», отже, він уже був приречений. Та доля посміхнулася йому.

До Бахріна приблудився один індус, тхаг. Тхаги — ще більш жорстокі та безжальні, ніж федаї. Живуть вони у квітучій Індії і поклоняються богині Калі, а точніше її темному втіленню — богині Бахвані. Навіть звичайна жінка у гніві страшна, а що вже казати про богиню. Спосіб поклоніння їй простий; головне, як вчив гуру, — виконувати її заповіт: «Вбивайте, вбивайте, вбивайте — заради миру на землі». Якщо дотримуватимешся цієї заповіді, тобі відкриється Велика Істина у всій її цнотливості.

Завдяки доступності поклоніння Бахвані знайшло своїх прихильників серед людей будь-якої віри. Молись хоч шайтану, але вчасно принось жертви богині. У пору дощів тхаги виходили на полювання…

Труп закопували на місці вбивства. Вбивця викопував своїм заступом яму і клав туди ще тепле тіло жертви, вміло задушеної хусточкою. Заступ для тхага — сакральна річ, святіша від Корану та хвиль Гангу. Клятву вірності, сміливості та мовчання давали тхаги саме на своєму заступі, а хто її порушував — умирав за тиждень.

Жертви вибиралися випадково. Вбивайте, вбивайте, вбивайте! Однак інколи гуру міг натякнути, що смерть такого і такого може бути особливо приємна богині.

Тхаг завзято й наполегливо йшов через жертви до, як він вважав, найвищої істини. Врешті-решт гуру зізнався…

Істина, Велика Істина була болісною. Немає ніякої ні Бахвані, ні Калі, а є лише особливий вид руху, внутрішньої сили людини. Взагалі богів немає, то все казки та забобони. Життя дає насолоду лише тому, хто пам'ятає про смерть. Як вийшла людина з пороху, так у порох і повернеться. Так що хапай за життя від цього світу все, що прагнеш.

Бідний тхаг. Він не виніс таких відвертих зізнань свого вчителя і в розпачі тут же його придушив. Потім дременув світ за очі, подалі з Індії, де за ним розпочали полювання як слуги раджі, так і колишні брати по вірі. Лише дивом тхагу пощастило уникнути смерті, але він тяжко захворів.

Комендант Хасан спочатку хотів використати приймака у власних інтересах, та потім махнув рукою на цю безнадійну справу: що можна вимагати від людини, яка за день-два сконає?

Рашид узявся доглядати цього чоловіка. І не пожалкував. За ті декілька місяців, котрі він виторгував у смерті для індуса, вдячний тхаг