Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

мерзенно медова посмішка, що мала означати велику радість пріора на знак появи такого поважного гостя. Ульріх не знайшов нічого ліпшого, як сховати смажену ніжку за спину і гаркавим голосом запропонувати Конраду пообідати разом із ним.

— Що Бог послав, тим і раді! — широким жестом запросив брат-тамплієр гостя до столу. А Бог послав сьогодні бідному брату печене по-місцевому ягня, а також місцевого приготування вино. Конрад глитнув слину і, розміркувавши, що на порожнє черево справи не робляться, без вагань прийняв цю пропозицію.

їв Конрад завзято, аж за вухами лящало, бо подібні морські подорожі для бідних пілігримів лише заохочують до споживання саме смажених ягнят. Пріор же, навпаки, побачивши такий життєстверджуючии інстинкт у гостя, якии досі навіть не назвався, зовсім утратив до цього непоганий апетит.

Нарешті гість відсунув миску з кістками вбік і блаженно посміхнувся пріорові.

— Може, винця?

— Можна! І не калічте франкську мову. Ви ж із Саксонії, брате, чи не так?

— Так. То й ви звідти?

— Комтур Ордену лицарів Храму граф Конрад Гуннар-молодший із Нідервальду. Може, чули про такий?

— Аякже! Чув! І у якій справі ви прибули до нас?

— А чому ви один, брате Ульріх? Де ж усі?

— Частина зараз у Єрусалимському королівстві, допомагає там нашим братам. Сьогодні я ще послав людей супроводжувати караван. Тож із лицарів я сам-один.

— Може, це й добре: що менше людей знатиме про мій приїзд, то краще. Мені ж потрібен місцевий провідник, добрий провідник, надійний.

— Знайдемо. А куди ж вам треба?

— До Бахріна.

— До Бахріна?!

— Так, до Бахріна. Вас це, брате Ульріх, дивує?

— Та ні… Шляхи Господні несповідимі. До Бахріна, то й до Бахріна. Зараз я накажу привести одного провідника, такого, який вам потрібен.

— Ось і добре. І хай ваші люди приготують для мене все для дальньої дороги. Я й без того два дні зайві прометлявся у морі, треба поспішати.

— Буде зроблено. Та поки накази виконуватимуться, я б запропонував вам, брате, трохи вина.

— Не відмовлюсь!

І справді, вино було явно не зайвим. Після чергового кухля Конрад утелющив свій погляд на пріора і запитав руба:

— Скажіть-но, брате Ульріх, а що ми, тод унд тойфель, тут робимо?

— Тобто як? — не зрозумів пріор.

— Тут уже пахне смаженим, невдовзі доведеться накивати звідси п'ятами. Невдовзі-таки, брате Ульріх, не будемо обдурювати себе. Як то співають трубадури:

Нас час прийшов — За раттю рать Святую Землю залишать!

А що потім? Ми постаріємо — і в храмову богадільню, розповідати молодшим братам, як ми пр…ли Гроб Господень? А за душею жодної монети, хоч Орден Храму володіє такими маєтками!

— Я вже думав про це, брате Конрад, — пріор стишив голос, наче їх хтось міг почути. — Нам не потрібні ці піски, ці горлорізи, ця пустеля. Нам потрібні раби, працьовиті й мовчазні. Хіба сарацини — раби? Вони ж такі ледачі та безрукі. їх навіть ромеї у полон брати не хочуть. А ось слов'яни…

— Слов'яни, кажеш?..

— Так, слов'яни. І роботящі, і в баранячий ріг їх можна зігнути. Тому нам, німцям, треба не тільки горлати про «Дойчланд юбер аллес!», але й щось робити. Треба створити власний орден, німецький. І щоб воював він не тут, у пісках, а десь у Помор'ї, душив би все це бісівське поріддя: прусів, лівів, русів. Дранг нахт ост аж до Тавриди, до наших братів готів. Я тут недавно говорив з одним госпітальєром, із наших… То вони вже про це давно думають!

— Ви кажете розумні речі, мій дорогий брате. — Конрад задумливо відпив із чаші. — Мені здається, що франки не надто нас цінують, а тому не пропускають на головні посади в ордені. Тому нам справді потрібний свій орден. Там такі, як ми, що мають міцну руку та гострий розум, будуть у пошані. Залишається тільки одне, — Конрад посміхнувся, — придумати назву для ордену і затвердити його у Папи.

— За назвою справа не стане. Я пропоную назвати його іменем Святої Діви Тевтонської. Тевтонської, бо саме під Тевтобургом понад тисячу років тому вождь херусків Герман, що означає «воїн», завдав першого удару по Римській імперії.

— Віва, ордо до мус Санкта Марія Тевтонікорум![41]

— Віва!

Брати по духу випили ще вина. І цієї миті до кімнати зайшов юнак років вісімнадцяти. З усього було видно, що це місцевий житель, сарацин.

— А ось і Ібрагім! Ваш провідник, брате комтур.

— Ібрагім?

— При хрещенні йому дали ім'я Авраам, але ми звемо його по-тутешньому.

— А чи не замолодий він для такої справи?

— То ви його ще не знаєте. Він один вартий трьох, а то й чотирьох воїв. Для нас він просто знахідка. Ви ж знаєте, що з місцевими у нас справи не дуже. А цей сам погодився нам допомагати.

— То він відведе мене до Бахріна? — усе ще із сумнівом у голосі перепитав Конрад.

— Брате мій, це ж земля сарацинів. І тут усе не таке, як здається на перший погляд. Він знає Левант як свої п'ять пальців.

— Добре, брате Ульріх! Вірю кожному вашому слову. — Конрад легко,