Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

на подвір’ї та прохід до сараю з дровами. Він дивився на сніг уже не вороже, а навіть із розумінням: сніг змушує з собою рахуватися, але й дозволяє бути з Людмилою, бути всупереч різним обов’язкам, звичкам, усупереч усталеному способові життя, всупереч, урешті-решт, роботі та всупереч географії, яка раніше тримала Людмилу і його на чималій дистанції. Зарецький думав про сніг і бачив у ньому свого однодумця.

— Таке враження, що нас поєднала стихія, — усміхалася вона, дивлячись, як тріскотить вогонь у каміні.

— Гарно, — сказав Зарецький і пригорнув її до себе, підтягнувши ковдру, яка з’їхала з її плеча.

— Що — «гарно»?

— Гарно сказано. Ніколи б раніше не думав, що сніг подарує мені тебе.

Людмила усміхнулася та міцніше пригорнулася до нього.

Коли стемніло, до них прийшов Микола, приніс свіжий печений домашній хліб і банку власної домашньої настоянки на травах жовтавого кольору.

— Що це за отрута? Проти колорадських жуків? — запитав Зарецький.

— Сам ти колорадський жук. Це мої нанотехнології, — гордо сказав він, — ти попробуй — бодуна ще ніколи не було.

— Давай спробуємо.

Вони засміялися. Людмила при свічках зготувала вечерю, і вони взялися за банку. «Нанотехнології» добряче всім вдарили в голову, Микола хвалився, що цю настоянку знають усі навколо, що в нього замовляють її дуже часто — навіть із ресторанів, навіть з інших сіл, клієнти приїжджають із Верховини, Косова, Коломиї, є один бізнесюк із Франківська, так той бере до сорока літрів; його база постійних клієнтів невпинно зростає, щомісяця доводиться збільшувати виробництво, деколи на 100 літрів, нічого не зробиш — людям подобається, копійка зайвою ніколи не буде.

— Де ти її робиш?

— У мене два гаражі. Один я повністю переробив під виробництво. Там сушу трави, там стоять чани, там готую свої рецепти, але вже місця мало. Я ще деколи копчу рибу і м’ясо.

— Які твої рецепти? Оцієї «радіонуклеїдівки» чи як там її?

— Це моя нанотехнологія!

— Так, так, нанотехнологівка.

— Рецепт — секрет. Кожна моя настоянка — інший букет трав, інший відтінок, інша пропорція, інший підхід.

— Цей бізнес надійний?

— Хочеш сказати, чи законний? Ну, зараз за самогоноваріння нікого не саджають, це ж не часи Брежнєва. Я роблю винятково для людей, яких особисто знаю. Навіть коли буде якийсь лєвий замовник — він до мене не зможе прийти і попросити, тільки через знайому мені людину.

— Значить, більш-менш надійний бізнес.

— Не скажу, що це бізнес, але йде непогано. Треба ж тут якось виживати. Туристам подобається, місцевим також. Я роблю все якісно, мені довіряють.

— А що в селищі?

— У селищі, як у снігах.

Микола розповідав, що селище повністю відрізане снігами від зовнішнього світу, що зв’язувалися з обласними рятувальними та військовими частинами і просили допомогти з медикаментами та харчами, в селищі є багато хворих на пневмонію, багато вуличок відрізані, й не знати, яка там ситуація, до багатьох пенсіонерів і хворих неможливо дістатися.

— Це наче в якомусь кіно, — сказала Людмила, — все паралізовано.

— Кабавата, — сказав Зарецький.

— Кавабата! — виправила вона і засміялася.

— Не знаю, як вам, а мені це дуже подобається. Стільки снігу — це прекрасно! Такого ще ніколи не було! Буде що дітям розповісти! — усміхнувся Микола й налив по новій.

— Ми забули послухати в моїй машині новини, — сказав Зарецький, закушуючи настоянку квашеним помідором.

— Які новини? — подивився на нього Микола, — вся країна у пастці. Те саме в Польщі, Білорусі, Румунії, в чехів і словаків — і в тих сніг. Кожен рятується, як може. Через негоду літаки не можуть скидати гуманітарну допомогу. США, Китай, Європа, Індія — всі вже надають допомогу. Так що скоро чудова казка завершиться.

— Завершиться, — невтішним голосом сказала Людмила і додала: — навіть не віриться, що це завершиться.

— Я так звик, що вже не уявляю, як можна жити по-іншому, — усміхнувся Микола.

— Середні віки? — усміхнувся Зарецький.

— Майже.

— А як там твої партизани? — запитав Зарецький.

— Малі? Нормально. Наказав, щоб із хат не вилазили. Але не послухають, я ж їх знаю, — усміхнувся він, — дід із бабою позасинають — відразу повтікають надвір, від рук зовсім відбилися.

— А батьки?

— Які в дупі батьки? Батьки роками на заробітках. Ці нещасні діти взагалі нікому не потрібні. Добре, що мене хоч трохи бояться і деколи слухають. Усе сильно змінилося.