Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Не так, як було раніше. Це, певно, останнє покоління, яке ще знатиме гори, стежки, далекі маршрути. Усе тут скуплять, вирубають, засруть. Два роки тому побудували наш маркет — сміття тепер всюди викидають, ніколи такого срачу не було. А в «Буковелі» бидлота цілими готелями сере в річку — каналізації ж нема — а потім сидить у ресторанах біля річки, жере борщ із пампушками і своє гівно нюхає. Вбили все навколо, вирубали, засрали — гидко там бути.

— Миколо! — підвищила голос Людмила, — не за столом!

— А що тут такого? Про це всі знають. Ще два-три десятиліття в подібному дусі — і з наших гір залишаться лише голі горби та вбиті, загиджені потоки. Вони все в асфальт і бетон заганяють. Ще недавно навколо випасали овець. Кому тепер ці вівці потрібні чи вигідні? А вівці — це ж душа наших гір, вони дають їжу, дають одяг, дають тепло. А тепер цьому всьому настала кришка. Ви це розумієте зі своїми нанотехнологіями? Настала кришка тому, як тут постійно і за давніми звичками жили тисячоліттями, від покоління до покоління. А тепер? Прийшов бізнесюк, у нещасних селян за безцінь скупив землю, відразу все вирубав, поставив кілька готелів без каналізації, навколо все засрав, викорчував, людей місцевих зігнав. І таке всюди — в яке село не заїдеш.

— Може, все зміниться? — заспокоїв його Зарецький.

— Що там зміниться? Це треба в голову з дитинства вдовблювати, як я своїм малим. Та й то мало допомагає — не дуже вони хочуть слухати.

— Не прибідняйся. Вони тебе люблять, — сказала Людмила.

— Раніше вони знали ремесла — вчилися у своїх дідів і батьків. А тепер? Дід кожен день бухий. Тато років десять, як у Португалії на заробітках. Малі тиняються без діла. Добре тим, які хоч навчилися заробляти на туристах. Показують старі хати, побут, миски, прядильні верстати, інструменти — і беруть за це гроші. Але вже виросло покоління, яке нічого не вміє робити. А це розрив із попередніми поколіннями. Розумієте?

— Таке в усьому світі, — сказав Зарецький, — навіть у маорі чи в народів Африки. Ми не виняток.

— Не виняток, — зневажливо повторив Микола, — це дуже погано, це реально — біда!

Коли кум Людмили пішов, Зарецький обійняв її і прошепотів:

— Я хочу, щоб ми стали дикими.

— Я теж, — відкинула вона голову, і Богдан поцілував її в шию.

Шкіра Людмили була трішки солонувата, Зарецький лагідно блукав по ній своїм язиком і думав про сніг.

— Давай покатаємося у снігу, — прошепотів він.

— Давай, — усміхнулася по-змовницьки Людмила.

Вони роздягнулися і голими піднялися на другий поверх, відчинили вікно. Зарецький і Людмила обережно вийшли на саморобний дах, якими він накрив траншею. Ступаючи босими ногами по засніженому накриттю траншеї, вони відчували, як під їхніми тілами тремтять і прогинаються дошки. Богдан обійняв Людмилу, довірливо поглянув їй в очі і вони разом упали в сніг, одразу біля траншеї. Сніг під їхніми тілами миттю осів, обпікши їх тисячами дрібних, непомітних голок холоду, вони цілувалися, залишаючись в обіймах одне одного, і відчували, як плавно провалюються в білу холодну масу. Зарецький помітив, що їм не вибратися, а тому почав пробивати товщу в напрямку траншеї. Невдовзі вони вибралися й, калатаючи зубами від холоду, стрімголов побігли в будинок. Богдан закутав Людмилу у велетенський рушник, потім розтирав її тіло спиртовою настоянкою на травах.

— Боже, який адреналін, — шепотіла вона і підставляли своє лице для поцілунків.

26

Вони часто виходили на другий поверх і голими стрибали у сніг. Одного дня, коли пригріло сонце й прийшла відлига, а сніг поволі почав танути, вони кохалися, постеливши килим на дошках, що лежали над траншеєю. Людмила шепотіла, що вони ненормальні, що на них, певно, вже давно звернули увагу люди, а Зарецький відповідав, кусаючи її губи, що це просто чудово і що нема на те ради. Він відчував, як тіло Людмили стало пругким і вкрилося гусячою шкіркою, а її руки міцно стиснули його сідниці. Сонце було лагідно-теплим, і лише вітерець віяв холодом, облизуючи їхні голі тіла.

— Боже, яка я розбещена! Я ще ніколи не кохалася на виду в усього села! — сміялася Людмила.

— Ти тут перша сексуальна революціонерка!

— Я тобі зараз дам! Це все ти! Це все ти! — накинулася на нього з кулачками.

— Так! Це все я! Це все я!

Потім вони обтерлися насухо, зігрілися гарячим чаєм й одягнулися у теплий одяг. Далі вийшли у коридор, що вів до кабінету над гаражем, і мовчки дивилися крізь вікно на селище, яке невпинно тонуло в сніжній біло-блакитній, а де-не-де біло-кремовій пустелі. Деякі хати було заметено з дахами, і від них лише стирчали антени або димарі. Невеликі біло-сірі плавні пагорби й пригірки — все, що нагадувало про людські оселі, які тут були раніше. У різних куточках панорами було видно, як кумедні дрібненькі постаті людей вовтузилися на дахах будинків, лопатами згрібали сніг, інші