Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

відхід брати, а потім капітана та кухарчука на рейс шукати, і він не ниє. Може з кимось охочим помінятися, до речі. З нього вантаж, а з нас капітан. Ми перезирнулися і не пристали на цю благородну пропозицію. Ні вже, Серього. Хто на що вчився. Зустрінемо портовий нагляд, не чіпатимемо його, він твій. Хоча вантажити 50-кілограмові лантухи на спинах жодного з нас, якщо чесно, в училищі теж не вчили. Розповідали щось на парах наївні викладачі про автоматизацію, вантажні крани, палети, контейнери та боббі-кари. А на реальному виробництві он яка логістика, як у часи Магеллана й адмірала Чічагова — на горбі в трюм. * * *

Я знаю одне. Коли був рибалкою, ножем нашкерив на траулері в Атлантиці риби ще й на своїх дітей. А потім, у казкові 90-ті, завантажив, перевіз та вивантажив на причали в Грузії стільки цукру, що його вистачило б ще моїм онукам, навіть якби вони вирішили відкрити невеличкий кондитерський цех. Ні, «Рошен», мабуть, не потягну. Це ж ще Липецька фабрика.

Ніщо, скажу я вам, так не підвищує самооцінку мужчини, як здатність підперезатися широким, як у штангіста, шкіряним паском, крякнути, впертися, рвонути, підважити, за ніч перекидати з причалу на борт сотню тонн ХАРЧІВ. Забити ЇЖЕЮ трюм під жвак, під саму його кришку. Цупкими та липкими джутовими лантухами, від яких навіть піт вже солодкий. Видихнути, розпити пляшку горілки в кают-компанії і вже розслаблено перерахувати отримані від стивідора хрусткі купюри та недбало запхати їх в нагрудну кишеню моряцької роби. Ці розцінки в чорноморських портах я пам’ятаю мускульною пам’яттю, а не цифрами на калькуляторі. Чотирнадцять доларів за перевалку тонни з причалу на борт. Десь по сотні баксюків на ніс за ніч роботи. А чого ж, можна жити. Викладачі універу отримували тоді вп’ятеро менше. За місяць. Тож можна себе поважати як людину, що в цьому житті непогано влаштувалася і не пропаде. Особливо, якщо ти весь цей кач і бодібілдинг ще й сам замутив.

Все так, але існують ще на світі злі люди-докери, які теж хочуть їсти і збивають ціни. У цих грузинських рейсах важливо було виторгувати оту перевалку силами команди, два завантаження і два вивантаження на рейс, 400 баксів на ніс, і хоч трава не рости. Саме в грузинських рейсах. Бо у світовій торгівлі це моветон, і світова профспілка транспортних працівників починалася з того, що домовилася: моряки не вантажать суден, а докери не ходять у море і підтримують страйки одне одного.

Але в Грузії було не так, ніяких профспілок, феодалізм надворі. Тож — крякнули, вперлися, отримали. І рахуйте потім свої ставки фрахту й тривалість рейсу хоч до діареї. То вже потім судновласник розрахується з командою, якщо не прогорить і не прокине. А за вантажні операції фрахтувальник платить на місці, на борту. І наперед. Головне сторгуватися з ним, щоб не наймав місцевих.

Я так розписався зараз, наче шкодую за тими часами, і весь із себе одеський бендюжник. Може, потім я таким і став. Приїздив додому, казав дружині: «А пішли-но в філармонію». А вона ображалася: «Чого матюкаєшся!». А вже, бляха, й не помічав за собою, бляха, що вже й говорю, як бендюжник.

Але це був перший наш грузинський рейс, нічого такого ми ще не знали, не встановили навіть дослідним шляхом, скільки діб той цукор виходить боком після такої романтики. І скільки грошей за цю некваліфіковану працю може втішити дипломованого радиста, якому Статут забороняє брати до рук щось важче за сім кілограмів. Але молоді-зелені, а торгувалися з грузинами до останнього, найбільше наполягав худий, як бусол, і такий самий довгоносий механік Ігор, ніс в тавоті, і виторгував-таки в полковника непогані гроші й що вивантаження в Грузії — теж наше. Ось звідки в нього ця хватка взялася, перший же рейс механіком-вантажником?! Навіть отих грубих шкіряних пасків у нас ще не було.

Але ми крякнули, вперлися, підперезалися, чим було, і потихеньку-помаленьку до вечора перекидали-таки до трюму оті два камази цукру. І отримали розрахунок, і розпили переможну пляшку казенки з козирком (теж пояснюй тепер молоді, навіщо горілці був потрібен козирьок), і побачили, що це добре. Аж тут і старпом повернувся. На бровах. Але зі щитом. Тобто — з капітаном.

* * *

Уся світова пригодницька література повна страшних історій про молодих хлопців щойно з села, ласих до дармового шнапсу, яких в портовому шинку підступно підпоїли злі моряки, й прокинулися ті селюки вже в морі матросами. І з підписаним контрактом на 25 років хлотської служби. Але не пригадую, щоб хоч в одній книжці, хоч Жуля Берна, хоч Джека Лондона, хоч Миколи Трублаїні, таким чином на судно завербували цілого капітана. Наш Серьога був першим. Капітана Ковтуна він знайшов у пивбарі «Анна Кареніна» на Одеській площі. Той саме ковтав восьмий бокал пива і ні в який рейс зовсім не збирався, навпаки — обмивав щасливо відновлений капітанський диплом, який за якусь провину в нього на півроку були забрали. Портнагляд забрав, портнагляд і віддав. І він же порадив Серьозі Ковтуна наздогнати або шукати вже в «Анні Кареніній» — не промажеш. Та побачиш. Кучерявий такий, рудий, конопатий. У форменному кітелі і з портфелем. Якщо вже нам справді так потрібен капітан на підміну на один рейс, зійде й рудий. Так, він правильно розуміє, це той пивбар впритул до портової залізниці. Вийшов з бару — і одразу хоч під вантажний потяг з морського порту. Зручно.

Уся світова пригодницька література повна страшних історій про гаванський чи пуерториканський ром, який моряки дудлять у таких випадках у портових тавернах з глиняних келихів. Але ми були не в Пуерто-Рико, а щойно з совка. Капітан Ковтун саме замовляв на радощах восьму півлітрову баночку для консервацій із зіпсованим фарбою дінцем, щоб не крали і не здавали на склотару, як вже покрали й побили всі пивні бокали з «Кареніної». Така начебто велика кількість видудлених капітаном «бокалів» пінного напою пояснювалася тим, що в усіх пивбарах автентичного Херсона пиво нещадно розбавляли