Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

водою, а для збереження пінності додавали прального порошку. Не намагайтеся відтворити цього на сучасному пивному обладнанні, вийде з ладу. Серьога скривився, але взяв і собі баночку того пива. А потім ще три, а потім ще дві. Все вагався, як до того Ковтуна під’їхати, щоб вийшло оте незабутнє довгоносикове:

— Шерлок Холмс!

— Доктор Ватсон!

— Давайте жить вмєстє у місіз Хадсон!

Це вам і про Довгоносиків уже, мабуть, пояснювати треба? Була така стьобна компашка колись в телевізорі. Скільки їх всього було досі, ніхто порахувати точно не може, бо вони весь час міняли носи.

На щастя, портовий туалет системи «сортир» знаходився по інший бік залізничної колії, а за такої половинної кріпості і подвійної пінності пива скакати до нього по шпалах доводилось удвічі частіше, ніж за нормального споживання сучасного пива відомих українцям сортів. В один з таких забігів через рейки Серьога дуже вдало висмикнув замріяного капітана Ковтуна просто з-під маневрового тепловоза, і це було достатньою підставою для знайомства:

— От же ж бля! Ну його на! Гена.

— Так отож. Серьога. Йди до нас капітаном на підміну на один рейс.

— А що за рейс?

— Та на Поті й одразу назад. Цукор.

— А що за пароплав?

— Та «Фобос». Колишнє госпітальне судно.

— А, отой біленький під горбатим мостом?

— Він. Класний пароплав, поляк. Корпус — оцинкований.

— Бреши більше.

— Гадом буду, цинк.

— По руках. Але стій, а грошей скіко?

— Там розберемося. Не образимо. Але в рейс — вже сьогодні.

— Я, в принципі, додому не дуже й збирався. Тещу з Донецька чорти принесли. Ну, ще по бокальчику пропустити встигнемо?

І вони пропустили ще. Капітан Ковтун ледь дотягнув старпома Петренка просто на борт на плечах і по-батьківськи вклав відпочивати в каюті. Так що хто кого на 25 років завербував, бабця надвоє сказала. Але — канонічно. Ісконно. Ісполать. Будь-який сценарист дурнуватих серіалів про моряків був би задоволений. Аж тут і боцман на «Деймосі» повернувся. Як і планувалося, на малих обертах, щоб медсестер не побудити. Але чомусь заднім ходом. Як виявилося, він так і не розібрався, де вмикається гідравлічна стернова машина, коли її вибило на самому вході в Кошову, тож вцілити у вузьку річечку зміг тільки задом наперед, маневруючи двома машинами. Все ж таки ходити в рейс без штурманів навіть за сучасного рівня автоматизації було ще рано. Вони останні, що розуміються, де потрібний вимикач, і стримують повстання машин.

* * *

У заснуванні Херсона звинувачують зазвичай Грицька Нечесу, відомого також як світлійший князь Потьомкін Таврійський, фаворит однієї німкені з Петербурга. Все, що не вкладається в цю краєзнавчу картину світу, намагаються не афішувати в місцевій пресі. Наприклад, що то за шанці й редути, яким на морське опукле око років на сто більше, ніж збудованій світлійшим фортеці, що їх третього року пацани на мікрорайоні Острів знайшли. І чому оця річечка, рукав Дніпра, називається Кошова, а не Гренадерська чи там Гусарська? Що то за Кіш такий тут стояв? Мовчать краєзнавці. А гідроніми не брешуть. Про те, звідки на поближній бандитській Забалці взялися катакомби, в які іноді після дощу по дах провалюються міські автобуси і які ще давніші за ті запорозькі шанці, в краєзнавців уже точно краще не питати, щоб не порвались їхні ватяні пукани. Ну, а морякам те без різниці. Потьомкін так Потьомкін. Гарний був броненосець. Хоча оце виводиш, бувало, фарбою на кормі порт приписки, домалюєш літери до половини і думаєш: «Княже Григорію, хер ти був правий. Міг би і попростіше якось, без підвивертів, місто назвати. Пояснюй тепер усім, що це з грецької. Півострів по-нашому, а не фалічний символ України».

А Кошова — річка знатна, що тут казати. Вона відгалужується від Дніпра одразу за Морвокзалом, від Нижнього рейду. У неї на вході швартуються до причалів річкові трамвайчики, що везуть дачників на острови посеред Дніпрових плавнів та на Голу Пристань або Цюрупинськ. Тут же, біля дебаркадерів портового нагляду, рейдові катери висаджують на берег ще тверезих моряків з океанських пароплавів, що кинули якорі на плесі Дніпра. А на іншому березі височіє готична будівля яхт-клубу. Далі річка омиває отой Острів, на який ведуть Горбатий та Залізничний мости, біжить до самої Білозерки, де народився кінорежисер Бондарчук. Не той, що лисий мажор, а той що П’єр Безухов у пенсне. І саме на ній, у два-три борти, пришвартовані до сваїв, відстоюються усі іржаві ремонтні пароплави, байдуже сухогрузи «ріка-море» чи рибальські, бо судноремонтних заводів два. Також тут облаштувався річковий порт із портальними кранами, численні пакгаузи та склади, залізничні колії, міліцейський причал, з якого зеків возили колись косити комиш у плавнях, і причали рибокомбінату, на яких і присусідились були «Фобос» з «Деймосом», просякаючи запахом копченої риби. Жвава така, робоча річечка, по якій весь час хтось шастає, не буксир так водолазний бот чи моторні човни з Кузнів (район такий — Кузні, з наголосом на «і» чомусь). Навіть уночі виблискують на її темних хвилях відблиски прожекторів портальних кранів річкового порту й блимають червоні та зелені ходові вогні якогось опівнічного приблуди. «Деймос» — написано на білому борті. Це якраз наші з гульок повертаються.

* * *

О четвертій ранку на Кузнях у приватному секторі зрадницьки співають півні. «Деймос» уже кілька годин стояв під причалом і нікого це не курвило, аж тут якийсь опритомнілий від наркозу медбрат продер очі, вибрався з каюти на верхню палубу посцяти за борт, а «з платформи говорят: ето город Ленінград». Або, як у перекладі Малковича, «то є славне місто Львів». І