Енн Файн - Борошняні немовлята

Я ненавиджу своє борошняне немовля. Я ненавиджу його понад усе на світі. Воно важить цілу тонну. Я запитав у тата, скільки я важив, коли народився, і він сказав, що вісім фунтів. Звісно, якщо він не переплутав мене з Джимом чи Лорою. Вісім фунтів! Аж на два фунти більше, ніж цей мішок! Я запитав у тата, скільки це в кілограмах, а він розкричався, що і так готує мені вечерю і ремонтує мій велик, то чого він має ще й домашку за мене робити.

Пан Картрайт зупинився.

Серед учнів 4-В, які не заснули й дослухали до кінця, покотилася тиха хвиля схвалення.

— А зараз почитаймо щоденник Тулліса, — сказав пан Картрайт. — Оскільки він сьогодні не прийшов. День восьмий. Мушу зауважити, що всі дні з другого по сьомий та з дев’ятого по тринадцятий безслідно зникли.

Він зачекав, поки стихне сміх, і з відчутною огидою почав читати.

«У мого немовляти спереду вилізла якась гидота, мов коза з носа. Я її не чіпаю. З якого дива? Вона ж не моя!»

Учитель зупинився.

— Оце й усе.

Відтак клас розвеселився. Підбадьорившись, пан Картрайт узявся читати спроби Ріка Тулліса описати день чотирнадцятий.

Я давненько не з’являвся в школі, і винне в цьому борошняне немовля. Я не кажу, що без нього з’являвся б частіше. Але через немовля я завтра точно знову не прийду.

Пан Картрайт підняв голову і обвів поглядом клас.

— Він почав нумерувати речення, — повідомив учитель. — Щоби, боронь Боже, не написати більше трьох.

Він порився в купі щоденників.

— А ось дещо цікаве, — сказав пан Картрайт. — Два однаковісінькі записи.

Він прочитав уголос перший запис. Автором був Вейн Дрісколл.

Мама каже, коли я народився, ми так бідували, що практично жили у відрі та їли вугілля. А все тому, що дідусю я здавався схожим на гобліна. Мама перестала з ним розмовляти, а він перестав позичати їй гроші. Мама каже, що йому урвався терпець, бо я чорний, а він ні. Але він ж мені дідусь, а не батько — то яка йому різниця? Думаю, якби я з’явився на світ увесь біленький, то татові не просто урвався би терпець, а щось набагато гірше! Мама каже, що вони обидва вже її дістали і вона мріє, щоб усі на світі були зеленими.

Взявши інший, ще брудніший, аркуш паперу, пан Картрайт прочитав уголос цю історію ще раз, слово в слово.

Один за одним учні попіднімали голови й подивилися на Ґвина Філліпса.

— Що таке? — запитав Ґвин. — Чого ви на мене витріщаєтеся?

— Не можна просто взяти і все списати, — приязно пояснив Робін Фостер. — Треба розуміти, що пишеш. Ти ж не чорний.

Ґвин щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс — хіба що ті, хто сиділи найближче, змогли більш-менш розібрати. У бурмотінні вчувалося щось схоже на фразу «расова дискримінація».

Пан Картрайт проігнорував його.

— Ну що, продовжимо? — весело запитав він. — Почитаймо щоденник Саджида Махмуда, день чотирнадцятий.

Саджид з гордістю оглянув клас, чекаючи загального захоплення. Кілька учнів злісно нахмурилися, решта просто вдавала, що не помічає його.

Взагалі я вже мав би заробити більше ста фунтів, але шестеро людей навідріз відмовляються віддавати своїх немовлят у мій дитячий садочок, а Тулліса ніколи нема в школі, та й я додумався почати цю справу не відразу, а лише четвертого дня, плюс деякі хлопці досі не віддали мені борг, хоч я й нацькував на них Генрі та Луїса, тож зараз у мене лише половина суми. Що ж…

Пан Картрайт зупинився й почекав, поки всі вгадають закінчення речення.

— Бізнес є бізнес! — прокричали учні хором.

Пан Картрайт зробив паузу і ще раз пробігся очима по щоденнику Саджида.

— Тут лише два речення, — зауважив він.

І поки пан Картрайт з Саджидом довго й бурхливо дискутували щодо ролі коми в реченні, у класі зазвучали серйозні обвинувачення.

— Обдирає нас як липку!

— Через нього я тепер без кишенькових грошей на чотири тижні вперед!

— З такими тарифами я ніколи не розплачуся за сусідський ящик для вугілля…

— Чим він кращий за злодія?

Пан Картрайт завовтузився на столі. Вгамувавши Саджида, він нагадав решті учнів:

— Ніхто не змушував вас здавати своїх борошняних немовлят у його дитячий садочок.

А потім швиденько взяв до рук ще один аркуш паперу.

— А ось щоденник Саймона, — сказав він. — День дванадцятий.

Я дуже засмутився, коли Фостер просто так зафутболив своє немовля в канал. Не чекав я від нього такого. Він же мій дуже хороший друг. Думаю, пані Арнотт правду каже. Він ще просто дитина.

Пан Картрайт підняв голову і звернувся до Саймона:

— Ти хоч усвідомлюєш, що прочитати твою писанину плавно і без затримок — це вершина мистецтва розшифрування?

Не розуміючи, чи варто ображатися, Саймон обмежився незадоволеним бурчанням. Пан Картрайт сприйняв це за знак, що можна читати далі.

Моя мама теж захищає Робіна. Вона каже, що не можна ставити на людині хрест лише тому, що вона схибила. Тим паче, що й у мене самого рильце в пушку — наприклад, я шпурнув був кактус у Гіацинт Спайсер, згодував вівчарці Тулліса бабусину перуку, а є ще один чи два випадки, про які навіть не хочу писати в цьому щоденнику.

На превеликий жаль для Саймона, Джордж Сполдер не надто шанував чужі таємниці.

— Мабуть, Сайм має на увазі той випадок,