Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

— Я слабка жінка, Кощію. Мені подобаються сильні чоловіки. Коли я була ледь старшою за тебе, у мене був коханий чоловік. Він був високим і сильним. Він мені подобався, — вона на мить замовкла. — Втім, як і ти. А можливо, ти мені подобаєшся навіть більше. Але… спробую тобі пояснити. Я тоді була ще зовсім дівчинкою. Ми з ним пішли до ресторану. Це був величезний ресторан із дзеркалами на стінах. Офіціанти метушилися навколо нас… А ти ж іще хлопчик. Мені дуже важко ставитися до тебе не як до свого учня. Ти мене розумієш?

Так, я її розумів. І тому наважився. У мене не було іншого виходу.

— Мені потрібен один вечір, — рішуче сказав я. — Ви можете подарувати мені хоча б один вечір? Один вечір. Я не прошу нічого надзвичайного. Лише один вечір.

Вона замислилася:

— Вечір? А що ми будемо робити?

Дурне запитання. Що можуть робити чудового осіннього вечора чоловік і жінка? Звісно, зіграємо партію в шахи, переглянемо останні газети, а потім будемо дивитись «Новини». Відчувається розтлінний вплив Буцефала.

— Якщо ви відмовитеся, буду сидіти тут до ранку, — рішуче заявив я. Здається, вона зрозуміла, що я не жартую.

— Вечір? Ну добре, вечір, — вона піднялася навшпиньки і поцілувала мене в лоб. Як цілують дітей. Губи в неї м'які, холодні і пахнуть полуницями. Але мені вже остогидли ці дитячі вияви уваги.

— Буду чекати вас завтра о п’ятій на площі перед «Шанхаєм». А з приводу ресторану і вашого крутого хлопця — такі знаки уваги лише для шістнадцятирічних дівчаток, — зло сказав я. — Я знайшов у діда на горищі книгу Моріса Палеолога про імператора Олександра. Тут, неподалік від Монастирського мису, була його дача, і він зустрічав свою фаворитку княгиню Долгоруку в екіпажі, наполовину засипаному трояндами. А проводжав у сутінках з процесією, яка йшла попереду зі свічками і освітлювала їй шлях, — я повернувся і пішов униз. Озирнувся. Вона здивовано дивилася мені вслід.

18.09.75 р.

Я чекав, що інтуристівський валютний ресторан «Ореанда», прозваний в народі «Шанхаєм», вразить мене своїм шиком, та дзуськи. Безглузді кришталеві світильники під стелею. Столи із зів’ялими гвоздиками у вазах. Оббита шкірою стійка, а біля неї два піжони в картатих піджаках на таких же шкіряних сидіннях. Мало в кого у цьому нікчемному місті є валюта.

Метрдотель у білому піджаку з краваткою-метеликом і брюках з синім кантом, не зважаючи на мій імпозантний вигляд — костюм, біла сорочка, біла краватка і біла хустинка в нагрудній кишені, — зразу кинувся виштовхувати мене: «Тільки за валюту, молодий чоловіче, тільки за валюту», але я недбало дістав пачку десятидоларових банкнот, і він наштовхнувся на неї, як на кам’яну стіну.

Я пройшов у найдальший куток і розвалився в кріслі. Похрумтів банкнотами в нього перед носом. Його очі все збільшувались, і мені навіть стало цікаво: до яких пір цей процес може тривати. Поділив пачку надвоє. Більшу половину сховав, а меншу засунув йому в бокову кишеню.

— Я вже повнолітній, — пояснив. — Відтоді, як став повнолітнім, минуло років сорок. Просто страшенно молодо виглядаю. Морські прогулянки яхтою, гольф. Дуже рекомендую. А тепер про справу. Зараз прийде моя дівчина, і ти нас обслужиш, як принца крові і подругу принца крові: з винятковим шиком. Окремий кабінет — є в цьому лайновому залі окремий кабінет? Будеш називати мене — «сер», а її — «леді», не сумнівайся, вона справжня леді, ця половина пачки — твоя. Якщо все буде гаразд і я буду задоволений, поговоримо і про другу половину, — я намагався говорити тихо і впевнено, сам дивуючись своєму нахабству. Кажуть, пістолет за поясом додає впевненості. Пачка десятидоларових купюр у радянському місті додає такої ж впевненості — немов у тебе за поясом гаубиця.

Метрдотель стояв наді мною з таким виглядом, наче у нього в горлі застряг тенісний м’яч. Коли я закінчив монолог, він засунув руку в кишеню, помацав купюри, впевнився, що то не сон, з гучним булькаючим звуком ковтнув «м’яча», і нарешті догідливо закивав головою, що від нього і вимагалося. Процес збільшення очей, до речі, припинився теж. Очі вже були завбільшки з добрячі блюдця.

Це був дуже тямущий метрдотель, я в ньому не помилився. Коли ми з Алісою з'явилися в дверях, він вітав нас широкою усмішкою, поклоном і словами: «Доброго вечора, сер! Доброго вечора, леді! Завжди раді вам. Прошу вас, сер!» Може, це було вже занадто, але я тримався гідно і відповів йому легким кивком, як і належить поважній особі. Краєм ока позирнув на Алісу. Схоже, вона заразилась від метрдотеля — її очі вже були, як п’ятаки. Щоб допомогти отямитися, підставив їй ліктя, і вона схопилася за нього, як потопаючий за рятівний круг.

Кланяючись на кожному кроці, метрдотель провів нас до окремого кабінету. Кілька офіціантів, що трапилися по дорозі, відступили до стіни, пропускаючи нас. Двостулкові двері відчинилися досередини, увімкнулося світло. Аліса ойкнула. Навряд чи хто в цьому місті — неохайно одягнуті чоловіки з бігаючими очима і обвітреними обличчями кольору брукви чи жінки з однаковими безглуздими завивками «під барана», могли припустити, що за глухою цегляною стіною з намальованим на ній робітником з молотом, комплекцією схожим на Геракла, може бути така розкіш. Зі стелі, витриманої в пурпурно-коричневих тонах, опускалися золотисто-жовті штори. На стінах, обтягнутих зеленим оксамитом, висіло кілька картин. Під ними, біля