Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Ввечері я виявив, що не вистачає одного гудзика на піджаку. Побоюючись, що його обірвав Буцефал, я прийшов у школу раніше і обдивився коридор, але не так ретельно, як хотілося б. Не міг затримуватися там довше однієї-двох хвилин, щоб не привернути увагу і, звісно, нічого не знайшов. А перед початком занять приходив дільничний міліціонер і займався тим же, чим і я. Боюся, аби він не виявився щасливішим за мене.

Сьогодні у нас останній урок — Алісин. Всі пішли, а я сидів і зло тер гумкою ляпку. Поки не протер дірку. Дірка ставала все більшою і більшою.

Аліса підійшла і сіла поряд.

— Ти зіпсував зошита, Кощію.

— Мені все одно.

— У тебе не вистачає одного гудзика, — вона засунула руку до сумочки і дістала… мого гудзика!

О, дідько! Значить, вона знала!

— Я весь час думаю про тебе, вірніше, про нас із тобою. Ти теж подобаєшся мені. Але краще буде, якщо ми облишимо це — нас не зрозуміють, — вона поклала мені руку на голову. — І не треба більше чіпати історика. Він просто виявляє мені знаки уваги і більше нічого. Це приємно кожній жінці.

Знала б вона, скільки уваги приділяю їй я!

— Але ці знаки уваги неприємні мені.

Вона посміхнулася:

— Давай укладемо невелику угоду. Я більше не буду приймати цих знаків уваги, вони мені байдужі. А ти даси йому спокій. Згода?

Вона взяла мою руку і вклала в свою.

— Угу, — я кивнув. Про що ж і мова.

— Іди додому, Кощію, будь ласка.

— Можна мені ще раз взяти вас за руку?

Рука у неї м’яка і тепла. І менша за мою. М’яка і тепла, як що? Як сонячний промінь, що вранці падає крізь щілину між шторами на обличчя.

— Пішли?

Я промовчав.

— Ну добре, я піду першою, але обіцяй, що ти теж зразу ж підеш. Обіцяєш?

Я кивнув.

Аліса пішла. Я діждався, поки вона поверне за ріг, і пішов слідом за нею. Мабуть, я ідіот.

Давно помітив, що більшість жінок ставлять ногу носком досередини, як це роблять бійці кунг-фу, щоб уникнути удару в пах. Мабуть, це наслідок якихось прихованих комплексів. У Аліси комплексів не було. Вона ставила ногу носком назовні і, роблячи крок, майже не згинала ногу в коліні. Так у нашій школі ходить Милка і ще кілька дівчат. Всі вони в той чи інший час подобалися мені. Крім того, в Алісиній ході я помітив якісь ледь вловимі звабливі рухи. Які, я так і не зміг зрозуміти.

Зайшовши за ріг, я озирнувся: чи немає цього ловеласа Буцефала. Його не було видно, але мені здалося, що у вікні на третьому поверсі побачив Милчине обличчя. Останнім часом помічаю за собою якісь шпигунські звички: озираюся по сто разів на день, ще й примарюється казна-що. Озирнувся ще раз — у вікні нікого. Коли підійшов до Алісиного будинку, в її вікнах уже горіло світло. Я піднявся на сходову клітку і присів, прихилившись спиною до дверей.

Вона відчинила майже одразу, і я гепнувся до передпокою. Завжди падаю у непідходящий момент і виглядаю, як бовдур.

— Заходь, — сказала вона, сміючись. — Власне кажучи, ти вже зайшов. Давай руку. Я так і думала, що ти десь недалеко.

Рука у неї м'яка і тепла. Ніби голуб, який вчора випадково залетів у під’їзд і якого я потім ловив цілу годину.

Я підвівся і, не дивлячись на неї, обтрусив штани.

— Ну що ж ти? Заходь, подивишся, як я живу.

— Ні, — відповів я. Мені нічого було тут дивитися. Знав цю квартиру не гірше від неї. — Я лише хотів запитати, чого у мене немає такого, що є у них?

— У кого, Кощію? — у неї заіскрилися очі. Вона обіперлася плечем об лутку. Її білий з рожевим халат трохи розіпнувся. Під полою забіліло мереживо. Навряд чи я був упевнений, що не почервонів.

— Ха-ха, — вона засміялася тихо, наче задзвонили срібні дзвіночки.

— Це не смішно, — роздратовано сказав я. — Зріст у мене — 180. Ви лише на шість років старші за мене, а виглядаєте ровесницею. Моя матір старша за батька навіть на сім! З тих пір, як вас знаю, я не палю і навіть відвідую підпільну секцію карате!

Вона перестала сміятися і погладила мене рукою по голові. Завжди гладить по