Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

І Сондра, і Доді були мертві на момент, коли я почав писати «Керрі». Сондра з’їхала з трейлера в Даремі з-під агонічного погляду вмираючого спасителя до квартири в Лісбон-Фоллз. Вона, певно, працювала десь поряд, імовірно, на якомусь заводі чи взуттєвій фабриці. Вона була епілептичкою і померла під час нападу. Жила сама, тож нікому було їй допомогти, коли вона впала з викрученою під неприродним кутом шиєю. Доді вийшла заміж за ведучого погоди, який заробив у Новій Англії яку-не-яку репутацію завдяки своїй протяжній даун-істівській[98] вимові. Після народження дитини — по-моєму, другої, — Доді пішла в погріб і випустила кулю собі в живіт. Це був вдалий постріл (чи невдалий, залежно від того, як на це дивитися): вона смертельно поранила себе у ворітну вену. У місті говорили, що це післяпологова депресія, як прикро. Особисто я ж підозрював, що це відгукнулося похмілля від шкільних років.

Я ніколи не любив Керрі, цю дівочу версію Еріка Гарріса та Ділана Клебольда[99], проте завдяки Сондрі та Доді я нарешті почав її трошки розуміти. Я жалів її, а також її однокласників, бо сам був колись одним із них.

Рукопис «Керрі» вирушив у «Doubleday», де я завів друга на ім’я Вільям Томпсон. Я зовсім про це забув і займався далі своїми справами: викладав у школі, виховував дітей, кохав дружину, пиячив по п’ятницях у другій половині дня та писав оповідання.

Того семестру в мене було вікно на п’ятому уроці, одразу після обіду. Зазвичай я проводив його в учительській за перевіркою контрольних, мріючи випростатися на дивані й подрімати: по обіді в мене енергії як в удава, який щойно проковтнув козу. Увімкнулася система зв’язку, Колін Сайтс питала, чи я там. Я відповів ствердно, вона попросила мене зайти до неї в кабінет. Мені телефонують. Дружина.

Шлях з учительської в нижньому крилі до головного управління видався довгим навіть попри те, що йшли уроки й у коридорах було практично порожньо. Я спішив, майже біг, сильно стукало серце. Щоб скористатися сусідським телефоном, Таббі мала одягти дітей у черевики та куртки, тож мені на думку спадало тільки дві причини, з яких вона могла на це піти: або хтось із дітей упав зі сходів і зламав ногу, або я продав «Керрі».

Моя дружина, задихаючись і не тямлячи себе з радості, зачитала мені телеграму. Її прислав Білл Томпсон (який пізніше відкриє міссісіпського писаку на ім’я Джон Ґрішем) після того, як спробував подзвонити й дізнався, що у Кінгів більше немає телефону. «ВІТАЮ, — йшлося в ній. — КЕРРІ ОФІЦІЙНО КНИЖКА ДАБЛДЕЙ. АВАНС 2500 ДОЛАРІВ ОК? ПОПЕРЕДУ МАЙБУТНЄ. З ЛЮБОВ’Ю, БІЛЛ».

Дві з половиною тисячі доларів — це дуже маленький аванс, навіть як на початок сімдесятих, але я цього не знав, і в мене не було літературного агента, який знав би це замість мене. Доки до мене дійшло, що, може, варто завести агента, я встиг заробити понад три мільйони доларів, більша частина яких пішла видавництву (стандартний договір «Doubleday» у ті дні був, звісно, кращим за контракт на службу[100], але не надто). Мій маленький роман жахів про школу прямував до публікації нестерпно повільно. Хоч його прийняли наприкінці березня — на початку квітня 1973-го, публікацію запланували лише на весну 1974-го року. Це була стандартна практика. У ті часи «Doubleday» було колосальним конвеєром містики, жіночих романів, наукової фантастики та вестернів, видавало їх по 50 чи більше штук на місяць; усе це на додачу до потужного списку новинок, серед яких були такі важковаговики, як Леон Юріс та Аллен Друрі[101]. Я був лиш однією маленькою рибкою в дуже бурхливій річці.

Таббі запитала, чи покину я вчителювати. Я сказав: ні, не за дві з половиною тисячі доларів авансу та туманні перспективи. Був би я сам, то, може (скоріш за все, бляха-муха), й покинув би. Але з дружиною та двома дітьми? Ніяк. Пригадую, як ми тієї ночі лежали в ліжку, їли тости й розмовляли ледь не до світанку. Таббі запитала, скільки ми заробимо, якщо «Doubleday» продасть права на передрук «Керрі» у форматі пейпербек[102], я відповів, що не знаю. Я читав, що Маріо П’юзо щойно отримав величезний аванс за права на перевидання «Хрещеного батька» в пейпербеку — 400 000 доларів, якщо вірити газетам, — але я не сподівався, що «Керрі» і близько буде до такої суми, якщо її взагалі захочуть перевидати в м’якому форматі.

Таббі запитала — вельми боязко, як на людину, що за словом у кишеню не лізе, — чи вважаю я, що роман зацікавить видавців пейпербеків. Я відповів, що, на мою думку, шанси непогані, може, сім чи вісім з десяти. Вона запитала, скільки це