Джемма Елвін Харріс - Чи може бджола вжалити бджолу? Серйозні питання від маленьких людей, на які відповідають великі люди

Чи є щось спільне у мавп і курчат?
Доктор Ян Вонг, біолог-еволюціоніст і ведучий наукових телепрограм

Більше, ніж ти можеш собі уявити. Для початку згадай, які вони на вигляд. І у мавп, і у курчат є передня частина тіла (голова з двома очима, рот, мозок, і так далі), задня частина (анус і хвіст), дві ноги (в тому числі і коліна, і пальці), а також дві «руки». Курці, з ідеї, треба літати, тому її «руки» мають трохи інший вигляд – їх і назвали по-іншому, «крила». Але якщо за вечерею ти розглянеш крило смаженого курчати, то побачиш ті самі основні кістки, що і в твоїй руці або в руці мавпи.

Біологи називають таку подібність гомологією, і вона ще очевидніша, якщо подивитися під шкіру. У мавп і курей ті самі органи, які виконують ті самі функції: легені, серце, печінка, нирки. Під мікроскопом ми знаходимо у тварин навіть більше спільного. Їхні тіла складаються із тих самих основних елементів, які працюють майже однаково. Якщо ми роздивимося молекули, які контролюють хімічні реакції в живих організмах, переконаємося, що переважна більшість із них майже однакові.

Причина того, чому мавпи і кури мають так багато спільного, проста. По-перше, вони походять від тієї самої ящіроподібної істоти, яка жила близько трьохсот мільйонів років тому. Від спільного предка вони успадкували однакову ДНК – однаковий набір інструкцій щодо збирання організму. Мавпи і кури мають різний вигляд тільки тому, що відтоді ці інструкції трохи змінилися.

Насправді, все в житті пов’язано. Усі тварини (в тому числі мавпи, кури – і ми, люди) мають того самого предка, що й, скажімо, дерево. Ми зараз не замислюємося над тим, що маємо багато спільного з деревами, адже наш спільний предок жив понад тисячу мільйонів років тому. Але ж коли взятися до ретельного вивчення цього питання, відкриються найтаємніші деталі нашої спорідненості, і це буде доведено.

Як люди навчилися писати?
Джон Мен, автор книжок про писемність

Колись дуже давно, до винайдення писемності, людям доводилося пам’ятати, що вони сказали одне одному, тому що не було жодного способу записати розмову. Це працювало, коли життя було простішим. Наприклад, якщо ти просто хотів обміняти курку на кошик яблук у сусіда. Або якщо ти хотів, щоб жрець помолився за тебе богам в обмін на одну з твоїх курей.

Але що робити, коли ти хочеш яблука або щоб за тебе помолилися просто зараз, а твій сусід або жрець хоче курку завтра, або наступного тижня, або навесні наступного року? Що робити, коли настав час, твій сусід або жрець мовить: «А ти казав – дві курки!», – і ти не можеш пригадати, що ти казав. Мабуть, тоді було багато суперечок щодо того, хто, що, коли і кому сказав.

Щоб дізнатися, як люди навчилися писати, треба повернутися на десять тисяч років назад, до сьогоднішнього Іраку, у ті часи відомого як Месопотамія. Це була спекотна земля, з двома великими річками, які називалися Тигр і Євфрат. «Месопотамія» означає «між двома річками». Великі річки дуже зручні для того, щоб вирощувати їстівні рослини й перевозити вантажі. Вони дають воду для сільськогосподарських культур, які можна перевозити в човнах, і забезпечують питною водою міста.

У великій, складно влаштованій країні, як Месопотамія, людям, особливо жерцям, треба було робити записи про те, що відбувається. Під ногами, на землі, яку часто затоплювали річки, вони знайшли глину. Досить просто було зробити з глини маленькі м’які кульки, а потім, використовуючи тростину як дерев’яну ручку, виготовити знаки, які означали щось на кшталт «двоє курей» або «сім овець». Ти можеш зробити те саме сьогодні: усе, що тобі потрібно, – це трохи глини і тростина.

Оскільки наконечник у цих дерев’яних «ручок» був тригранним, вони залишали трикутні відбитки, тому це письмо назвали клинописом, що означає «форма трикутника». Списану глину запікали в печі, після чого отримані тверді кульки відправляли до різних установ, де зберігали, щоб уникнути суперечок упродовж місяців і років.

Пізніше писці навчилися робити безліч різноманітних знаків, за допомогою яких можна було записати будь-яке слово месопотамської мови. Тепер вони могли записати багато корисної інформації – військові події, списки царів і посадових осіб, а також казки, які розповідали дітям батьки.

На сьогодні вчені відкопали десятки тисяч таких глиняних дощечок.

Час минав, і дві інші великі річки зробили свої регіони великими і багатими. Одна з них – річка Ніл у Єгипті. Близько п’яти тисяч років тому єгипетські жерці вигадали свої писемні знаки, щоб записувати історії про богів і царів на стінах храмів і аркушах зробленого з очерету паперу. Єгипетське письмо називається «єрогліфи», що перекладається як «священне письмо».

За дві тисячі років люди збудували міста на великій річці Янцзи у Китаї. Місцеві жерці поводилися дуже дивно. Вони кидали у вогонь панцирі черепах, щоб ті розкололися, а потім ворожили на осколках про майбутнє (як сьогодні деякі люди використовують кавову гущу). Результати ворожінь видряпували на зворотному боці осколків. Це стало основою китайської писемності. Науковці знайшли сотні потрісканих черепашачих панцирів і за їхньої допомоги дізналися, що в сучасному світі збереглися лише деякі знаки з винайденої три тисячі років тому писемності.

Чому вчені можуть бачити мікроби, а я ні?
Джоан Монастер, біолог і викладач-науковець

Говорячи