Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

«О, то мусив бути фест дужий хлоп!»

«Дурень ти, я про огиря такого, як ось цей аргамак».

Мелитон з того коня не злазив, дивував нас своїми кавалерійськими фортелями, а коли ми купалися в лазні, показував нам свою задницю з коричневим кружалом на сідницях і казав, що то наросла там комісна шкіра, така, що й рашпілем не візьмеш…

Але докажу вам про Муцу. Виявився він спритним постачальником, а панове офіцери після служби збиралися на квартирі у ротмістра Гольдмайстра – в казенному домі, вибудуваному колись для біженської адміністрації, і там ночами, бувало, аж до ранку, чорно пиячили. То мусив інтендант Муца постачати їм харчі і напої, за якими ходив до сусіднього поселення Дорнфельда й приносив звідти, як він сам казав, вуршт-мідель-повідель і всілякі делікатеси.

Ротмістр Гольдмайстер був бравим гусаром і заводіякою, мав він свій власний сленг, яким порозумівався з кріґсколегами, та й Муца теж навчився розуміти його мову. А що Гольдмайстер був незгідливий, то Шпайхер чув від нього здебільшого самі заперечення: «нікс» означало певну його нерішучість, «нікс-квакіс» – незгоду, яку ще можна здолати, а от «нікс-квакіс-кукурікіс» – було останнім присудом ротмістра; слово «genug» вимовляв, коли нарешті згоджувався, а як чимось втішався, то вигукував «о sakrament!»

А Федька Мазура взяв собі Гольдмайстер за жертву: по кілька днів не відпускав із своєї роти, користаючи його вмінням будити хропунів, водно штовхав череваня кулаком у живіт, аж поки він не видавав оглушливого звуку, гидився ним, коли той чавкав і сопів, з’їдаючи подвійну жовнірську порцію, й наказував кухареві ставити перед ним баняк з маслаками, а одного разу вдався до експерименту: звелів дати йому стільки їдла, скільки може зжерти, і нічого з того не вийшло: Мазур міг їсти без перерви цілий день!

Тоді ротмістра осінила ідея, й він, вигукнувши ввечері перед своїми колегами радісне «о sakrament!», заклався з ними в бочку баварського пива, що цей несусвітній ненажера зможе спожити двомісячного бичка…

Офіцери вдарили по руках, ротмістр дав Муці гроші, звелівши привести із Дорнфельда бичка від дійок; биця кухарі зарізали й приготували з того м’яса різні там котлети, гуляші, карменадлі й іншу смаженину; врешті привели Мазура до їдальні, поставили перед ним бутель вина, й кухар у присутності чотирьох офіцерів подавав ненажері ті смаколики. А той спокійно все змітав, а коли вже з’їв майже половину бичка, підозвав до себе ротмістра й прошепотів йому до вуха:

«Мельдую послушно, що як і далі будете мені подавати оці фриштиґалки, то бичка я вже не подужаю…»

Муца на цій церемонії не був присутній, але божився, що на власні очі бачив, як ротмістр копняком у задницю виставив пажеру з їдальні: вилетів Федько на плац, немов бальон, гепнувся й наклав повні штани… З того приводу багато було сміху в нашому реґіменті – навіть найостанніший оферма брав Мазура на глузи, і хоч був він особиною без сорому й честі, все ж затаїв на ротмістра образу й потім чорно йому відомстив…

Ті наїдки, які залишилися в їдальні від Мазурової трапези, Муца позагортав у кропиву, щоб не зіпсувалися, зніс у пивницю, й тоді у ротмістра зродилася інша ідея: справити офіцерський траскенбаль з медовухою, й оскільки знав, що Дорнфельд славиться знаменитими пасіками, послав туди Муцу по мед…

З цього й почалася трагедія в нашого інтенданта: дорнфельдський пасічник розкрив перед Муцою фатальний секрет цілющого меду…

Після війни, як вам уже було сказано, я закінчив у Львові теологію й після висвячення отримав парафію в Сакатурі – підгірському селі, забитому, як кажуть, дошками, куди – ви ж самі добре знаєте – можна дійти тільки пішки, обминаючи на лісовій дорозі глибокі баюри, в яких по осі застрягали вози, якщо хтось наважувався добиратися до села упряжкою. Те село було аж таке заможне, що війт, власник двадцяти морґів неужиткового поля, мешкав в оборозі, я ж влаштував собі плебанію в церковній трупарні…

І який був мій подив, коли я побачив у Сакатурі жидівське обійстя з пасікою із десяти пнів, біля якої порався унікальний пасічник-врей, і був то мій військовий камерад Муца Шпайхер!

Бортництво – аж ніяк не єврейський промисел, і я дивувався, що до успішного пасічника Муци приходять із сусідніх сіл маєтні ґазди – був той мед цілющий. А щоб мав він універсальні лікувальні властивості, Муца, за порадою австрійського бауера, скуповував у пасічників рої, й коли до зими стільники вщерть заповнювались, викидав живих бджіл на сніг, й за зиму той мед, який вони мали спожити, набував цілющих якостей.

Отак Муца повторював цю операцію щороку – я сам бачив, як розлазилися по снігу бідні комахи й гинули, і говорив Муці: «Господь покарає тебе за такий ґешефт, таж то Божа муха!»

І сталося по тім…

Але я бачу, що вам цікаво, як відомстив Мазур ротмістрові за ганьбу… А досить-таки жорстоко.

Погнав якось нас Гольдмайстер у Баден до лазні, ну а там курортники попивали собі різні води, докторами приписані, а в одному джерельці вибулькувала вельми смачна, яка за добу ґрунтовно прочищувала шлунки… Спраглі жовніри, і ротмістр теж, понапивалися тієї водиці, а посеред ночі всі до одного, разом з ротмістром, позривалися з ліжок і побігли до вбиральні, де вже вилаштувалась довга черга. Прибіг і Гольдмайстер в самих кальсонах і почав домагатися, щоб його пропустили першим, бо він, бачте, командир. І вже ми почали розступатися, як тут прискочив йому до очей Федько Мазур, зашкірився й вигукнув зухвало: