Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

Коротко реготнули новобранці і вмить стихли від лютого крику Отто Каца, який нічогісінько не зрозумів з того, що сказав Муца.

«Abtretten!»[12]

…Після відбою, коли ми вже лежали на сінниках, набитих ячмінною половою, й обіськалися від остюків, які немилосердно впивалися в тіло, промовив Мелитон до Муци:

«Тобі, жидику, пощастило, що маєш готову з дзюрою, бо що б ти робив, така мізерота, з цілою: намучився б, а то б іще встиду набрався!»

«Найгірше, що є на світі, – оштемпитися перед жінкою», – почувся чийсь голос із темряви.

«Та замовкніть, щоб вам заціпило! – вискнув хтось інший. – Заткайтеся, бо на стіну полізу!»

Й стало тихо в бараку. Тільки за якусь хвилину простогнав, засинаючи, Мелитон Небожитель:

«Господи ласкавий! Забрав-єсь можливість, забери й охоту!»

Я згадав, дорогі мої гостоньки, про Муцу – отак-во розповідав вам про нього, ніби то не він, а намальована його парсуна сидить он там на лавиці під бузком і нічого не чує й не розуміє – говори собі що хочеш. Бідний Муца… А може, так і не є, може, він усе чує, тільки йому байдуже до того, що відбувається довкіл, і до себе самого – теж. Тяжкого удару зазнав у житті й не витримав, а одне, що залишилося в його пам’яті – то гріх, який він учинив супроти бджіл, і напевне думає Муца, що саме за те настигла його така страшна кара… Ось бачите, він хухає на них, ніби прощення просить, а на пугар медовухи, який Марина і йому піднесла, навіть не глянув, боячись, що бджоли, помщаючись, наносили в стільники отрути, для нього призначеної…

У нашій роті Муци Шпайхера й не чутно було. Мені завжди здавалося, що він встидається заговорити, а так воно й було – хлопці глузували з його жидівських інтонацій, коли раз на гамана він вимовляв кілька слів по-українськи, ну а польською мовою, яку добре знав, не прийнято було розмовляти у Тридцять шостому реґіменті, який складався з самих українців, й посмішкувався над ним той же невгамовний Мелитон Небожитель:

«У нашого Муци ні з ґлови мови, ні з дупи перду».

Муца на ці слова тільки усміхався, ніби радів з того, що не його, а Федька Мазура нагородила доля особливими здібностями із спускання повітря – ось Федька в роті й не видно: ротмістри майже щодня забирають його то в одну, то в іншу касарню, щоб серед ночі будив хропунів…

А кавалерія – то гонорова, але й не легка служба, і не кожен, кого призвали в Тридцять шостий реґімент, міг осідлати коня. Проте служб при війську багато – є чим зайнятися. Мене, наприклад, за те, що був грамотний і мав гарне письмо – тепер я його втратив, бо руки трусяться, а тоді міг розписуватися хоч би й на банкнотах, – тож за те, що був я неабияким каліграфом, мене взяли за писарчука до полкової канцелярії, бо так хотіла доля, щоб я там познайомився з одним кайзерівським єфрейтором, сфотографувався з ним, ще й отримав від нього гарну дедикацію на звороті знимки, яка потім врятувала Сакатуру від страшної розправи…

Отож Федько Мазур, як я вже мовив, мав поплатну службу – його добре підгодовували, щоб міг видавати потрібний звук серед ночі…

Ну а з Муцою – то була ціла цереґеля.

Спочатку фельдфебель Кац наповратився-таки вимуштрувати його на кавалериста, та це ніяк не вдавалося: Муца не міг вилізти на найнижчого гуцульського коника, а коли фельдфебель силоміць його висаджував, то кінь, вчувши невправного вершника, тут же ставав дибки і скидав його, справжнього-таки оферму, з хребта, ще й бив рийки задніми копитами, завдаючи болючих ударів нефортунному кавалеристові. Отто Кац, сумлінний службіст, не міг погодитися з тим, щоб умундирований жовнір залишався у душі цивілем, – тож навчав Муцу стріляти з карабіна, чого той найбільше боявся: тримав у руках фузію на півметровій віддалі від грудей, зажмурювався, натискав на спусковий гачок, й коли лунав постріл, кольба скакала вверх і одного разу вибила Муці два зуби… Фельдфебель зрозумів нарешті, що з цього недотепи доброго вояка ніколи не вийде, й назначив його ротним інтендантом, з чого жидик був вельми задоволений.

Бути кавалеристом – то, скажу вам – покликання, доля, талант, і не кожен може ним стати, хіба що такі гірські опришки, як Мелитон Небожитель. О, той гасав на вороному гуцуликові, немов диявол; спадковий конокрад, він умів цілком підкорити собі коня: вискакував на нього з розгону, пришпорював острогами, аж кінь радісно іржав від вольової спонуки вершника й летів, немов стріла; Мелитон умів на ходу переповзати попід кінським животом і сісти знову в сідло; випустивши з рук ліци, він стріляв з карабіна й продірявлював центральні круги на мішенях!

Фельдфебель роздобув для справжнього кавалериста карінтійського огиря і, віддаючи його Мелитонові, спитав поблажливо:

«Ти бував у Празі?»

«Нє!»

«То ти й не бачив Яна Жижки на коні з такими яйцями, як два гарматні ядра з війни під Садовою…»