Каміло Хосе Села - Вулик
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ж, бувай і не пропадай. Слухай, якщо побачиш сеньйорито Мартіна, скажи йому, що об одинадцятій[23] я буду в барі на вулиці Нарваеса.
— Гаразд.
Дівчина йде, і Пако проводжає її поглядом, поки та не зникає в людській юрбі.
«Хода, наче в сарни».
Пако, сеньйорито Пако, всіх жінок вважає вродливими, і ніхто не знає, чи то він такий сентиментальний, чи то надто хтивий. Дівчина, котра щойно з ним привіталася, і справді зграбна, але навіть якби це було не так, однаково для Пако кожна дівчина — міс Іспанія.
«Справжнісінька сарна...»
Чоловік обертається, раптом у його уяві постає невиразний образ померлої матері. Його матір носила на шиї чорну шовкову стрічку, щоб прикрити зоб; вона була дуже гарна з лиця, одразу впадало у вічі, що ця жінка належить до шляхетного роду. Дід Пако був генералом і маркізом, він загинув на дуелі в Бургосі — його застрелив з револьвера депутат від прогресивної партії дон Едмундо Паес Пачеко — масон і людина з бунтарськими поглядами.
У дівчини під благеньким бавовняним пальтечком вимальовувалися її принади. Черевички трохи стоптані. А очі ясні, зеленувато-карі, трохи розкосі. «Оце була в заміжньої сестри». Хе-хе... В заміжня сестра, пам’ятаєш, Пако?
Дон Едмундо Паес Пачеко того ж року помер од віспи в Альмерії.
Розмовляючи з Пако, дівчина витримала його погляд, не відводячи очей.
Якась жінка із замотаною в ганчір’я дитиною на руках просить милостині, огрядна циганка продає лотерейні квитки. Попри холод, вітер і негоду кілька парочок голубляться, міцно притиснувшись одне до одного, зігріваючи одне одному руки.
Селестино розмовляє сам із собою, стоячи в підсобці свого бару серед порожніх пляшок. Селестино частенько балакає сам до себе. В дитинстві матір запитувала його:
— Що ти сказав?
— Нічого, це я до себе.
— Хай Господь тебе милує, синку, не треба, бо збожеволієш!
Матір Селестино не була такою високородною сеньйорою, як матір Пако.
— Не віддам! Розіб’ю на друзки, а не віддам! Або заплатять мені справжню ціну, або ж нічого не матимуть. Не хочу, щоб мене ошукали, і край! Я нікому не дам себе грабувати! Та це ж експлуатація комерсанта. Характер або є, або його нема! Авжеж! Ти або людина, або ніщо. Хочете грабувати — гайда в гори!
Селестино вставляє штучну щелепу і люто плює на підлогу.
— Отак!
Мартін Марко простує далі, пригода з велосипедистом одразу забулася.
«Якби ця думка про злидні інтелігентів зринула в голові Пако. Дзуськи! Пако — вайло, у нього вже не зринають жодні думки. Відколи його випустили, тиняється, мов дурник, і нічого путнього не робить. Раніше він бодай зрідка віршика напише, а тепер зовсім занепав. Мені вже набридло йому це казати, так я й не кажу. Це його клопіт. А він, либонь, гадає, що як нічого не робитиме, то його не чіпатимуть. От пройда!»
Мартіна проймає дрож, і біля входу в метро, що на розі вулиці Братів Альваресів Кінтеро, він купує на двадцять сентимо чотири каштани. Вхід у метро зяє, наче рот пацієнта, що сидить у кріслі в дантиста,— він такий величезний, мовби створений для легкових і вантажних автомобілів.
Опершись на парапет, Мартін їсть каштани і при світлі газових ліxтарів неуважно читає табличку з назвою вулиці.
«А цим таки пощастило. Ось, будь ласка! Мають вулицю в самісінькому центрі та пам’ятник у Ретиро[24]. Сміх та й годі!»
На Мартіна іноді накочує непевна хвиля поштивості й консерватизму.
«Ти ба! А вони, либонь, щось таки зробили, якщо мають таку славу. Авжеж! Але хто ж зважиться це сказати?»
У Мартіновій голові, наче метелики молі, миготять безладні думки.
«Етап іспанського театру», «період, який вони спромоглися заповнити», «їхній театр — точний відбиток здорових андалуських звичаїв»... По-моєму, все це дещо сентиментальне, відгонить духом передмістя і дешевих розваг. Що тут вдієш? Ніхто їх із місця не зрушить. Навіть сам Господь!
Мартіна дратує відсутність порядку в класифікації духовних цінностей, відсутність упорядкованого списку найкращих умів.
У цьому безладі всі однакові.
Два каштани були холодні, а два гарячі, мов жар.
Пабло Алонсо, спортивного вигляду молодик, такий собі сучасний бізнесмен, уже два тижні як завів коханку на ім’я Лаурита.
Лаурита — вродлива дівчина. Вона — дочка консьєржки з вулиці Лагаски. Лауриті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулик», після закриття браузера.