Каміло Хосе Села - Вулик

співає — жінка чи дитина. Дон Роберто слухає пісню, почісуючи підборіддя кінчиком ручки.

На протилежному тротуарі, біля дверей шинка, надсадним голосом співає хлопчик:

Нещасний той, хто з рук чужих шмат хліба жде в покорі і зазирає в очі всім — лихі вони чи добрі.

З шинка йому кидають пару монет і кілька оливок, що їх хлопчик хутко підбирає з землі. Хлопчик смаглявий, худий, жвавий, мов комаха. Він босий, розхристаний, на вигляд років шістьох. Співає без акомпанементу, приплескуючи собі долонями й вихитуючи сідничками в такт пісні.

Дон Роберто зачиняє віконце й залишається стояти посеред кімнати. Він міркує, чи не покликати хлопчика, щоб дати тому реал.

«Ні...»

Разом зі здоровим глуздом до дона Роберто повертається оптимізм.

«Авжеж, цукерок... Філо справжнє дитя, вона така...»

Хоча в кишені у дона Роберто п’ять дуро, його совість не зовсім спокійна.

«Просто ти волієш бачити все в чорному світлі, еге ж, Роберто?» — промовляє з глибини його єства боязкий, тремтячий голос.

«Ну, гаразд».

Мартін Марко зупиняється перед вітриною магазину сантехніки, що на вулиці Сагасти. Магазин сяє, наче ювелірна крамниця чи перукарня фешенебельного готелю; умивальники мовби й не земні, а райські — з блискучими кранами, полірованим фаянсом і бездоганно чистими дзеркалами. Тут є умивальники білі, зелені, рожеві, жовті, фіолетові, чорні — всіх кольорів. Оце так вигадали! А ще ванни, які сяють, немов діамантові браслети, біде з цілим набором ручок, наче в автомобілі, шикарні унітази з двома покришками й череватими елегантними бачками, на які, мабуть, можна зручно опертися або навіть покласти кілька ретельно відібраних книжок у гарній палітурці: Гельдерліна, Кітса, Валері — на той раз, коли в тебе запор і тобі потрібне товариство, а ще Рубена, Маларме, насамперед Маларме, при розладі шлунку. Тьху, яка гидота!

Мартін Марко, винувато посміхаючись, відходить од вітрини.

«Таке життя,— думає він.— На ті гроші, які одні витрачають, аби втішитися, справляючи нужду, інші могли б харчуватися цілий рік. Отак! Якщо вже починати війни, то задля того, щоб менше людей втішалися, справляючи нужду, а всі інші могли харчуватися бодай трохи краще. Біда в тому — і кожен знає, чому це так,— що ми, інтелігенти, повсякчас погано харчуємося й щораз справляємо нужду в якійсь кав’ярні. Нічого не вдієш!»

Мартіна Марко турбують соціальні проблеми. Він не має чітких поглядів, але соціальні проблеми його турбують.

«Це погано, що є бідні та багаті,— інколи каже він.— Краще б ми всі були рівними, ні надто бідними, ні надто багатими, а людьми середнього достатку. Людство слід реформувати. Потрібно створити комісію з учених, які б узялися до перетворення людства. Спочатку вони б мали зайнятися дрібними справами — нехай би, приміром, розтлумачили людям десятинну метричну систему, а тоді б добрали смаку та й перейшли до важливіших речей; вони могли б навіть віддати наказ про зруйнування міст, аби на їхньому місці побудувати нові — всі однакові, з прямими вулицями та центральним опаленням у кожному домі. Це вийшло б недешево, але в банках мають бути зайві гроші».

Холодний подув вітру з вулиці Мануеля Сильвели обдає йому лице, і в Мартіна виникає підозра, що все це безглузді мрії.

«Кляті умивальники».

На перехресті його штовхає велосипедист.

— Бовдуре! Ти що, з божевільні втік?!

Кров ударяє Мартінові в голову.

— Гей, ти!

Велосипедист обертається й махає йому рукою.

Якийсь чоловік, читаючи на ходу газету, йде вулицею Гойї; ми бачимо його, коли він саме проходить повз невелику книгарню під вивіскою «Живи свій дух». На нього мало не налітає молоденька служниця.

— Мої вітання, сеньйорито Пако!

Чоловік підводить голову.

— А! Це ти? Куди прямуєш?

— Додому, оце була в заміжньої сестри.

— Це добре.

Чоловік дивиться їй у вічі.

— Ну що, маєш уже хлопця? Така вродливиця, як ти, повинна мати хлопця...

Дівчина сміється:

— Ну, я піду. Дуже вже поспішаю.