Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

— Воріт Сонця? — здивовано перепитав я.

— Так називають отвір, біля якого чатує зараз Чингіс. І я мушу бути біли нього. А ви спробуйте розкидати це каміння. Навіть якщо запізнимося на машину, — не біда. Переночуємо у нашому селищі. До темряви встигнемо дійти туди.

Розчищали вхід Роман і Орест. Я стояв з двома ліхтариками і підсвічував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше підземелля почало освітлюватися денним світлом. Я навіть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хліба…

Минуло ще кілька хвилин й ось уже Роман та Орест протискуються через прохід у Долину Драконів. Я поспішаю за ними. Спочатку мені здалося, що це ми спинили в тій ущелині, з якої починався вхід до підземелля. Але, роззирнувшись, зрозумів, що помилився. Це була велика і дуже глибока ущелина, дно якої завалене дрібним камінням. На вершині скали, що обрисами своїми нагадувала вежу середньовічного замку, росла здвоєна модрина. Та ще на деяких кам'яних плитах зеленів мох. Ніякої іншої рослинності тут не було. Похмурі сірі скелі. Тиша. Сонце, що зависло над ущелиною, зовсім не гріло. Здавалося, що промені його просто не досягають цього урвища.

— А може, це і є Загублений Світ Конан-Дойля? — запитав я Романа, що зупинився за крок від мене і, задерши голову, теж оглядав гребінь скелі.

— Якби він побував тут, у книжці все виглядало б ще страшніше.

— Шкода тільки, що тут не живе ніяке плем'я.

— Ну, ще невідомо, як би воно приймало таких гостей, — мовив Роман. — Кінокамеру б сюди, га? Треба буде підказати режисерові. Де ще можна знайти такі природні декорації для пригодницького фільму?

Він говорив ще щось, але я вже не чув, що саме. Справа в тому, що стрімкими були лише вершини скель. Але десь до середини на них можна було підніматися по терасах, за якими виднілися гладкі кам'яні брили. Так от, глянувши на одну з брил, я раптом завмер від несподіванки. Мені здалося, що тріщини поєднуються між собою так, що нагадують малюнок. Принаймні, я досить виразно бачив велику, майже в натуральну величину, людську постать. У руці «людини» був спис. А поруч — щось схоже чи то на ведмедя, чи на дикого кабана…

Вражений цим відкриттям, я оглянувся на Ореста, який стояв позад мене, і побачив, що він теж уважно придивляється до плити, ліворуч моєї, на якій теж вимальовувався звір, здається, тигр.

— І там — теж?.. — встиг запитати я, та, не дослухавши мого запитання, Орест закричав:

— Романе, дивись, наскельні малюнки!

— Де? — схаменувся Роман, відриваючи погляд від вежоподібної вершини скелі. А потім, уважно придивившись до обох малюнків, мовчки подався поміж камінням далі. Ми за ним. І незабаром переконалися, що майже на кожній плиті, якими «облицьовано» Долину Драконів, створено якийсь малюнок: людські постаті, олені, змії, які дуже нагадували драконів… Задивившись на один з малюнків, я мало не наступив на справжню живу змію, що шмигнула між каміння з-під моїх ніг. Але навіть не злякався — так був захоплений видовищем, яке відкривалося тут.

— Хлопці, та тут картинна галерея! — вигукнув Роман, коли ми нарешті оглянули все, що тільки могли. Деякі малюнки були на плитах, розташованих над верхніми терасами. І, щоб розгледіти їх, треба було підніматися туди. Але ми не мали часу. Та й навіщо? Досить того, що ми вже побачили.

— Хто ж їх малював? — задумливо мовив Орест.

— І навіщо? — докинув я.

— Ну, навіщо — зрозуміло, — відповів Роман. — Тут жив художник, який не міг не малювати.

— А де ж він жив? У Долині Драконів?

— Можливо. Або в печері.

— І все життя малював?

— Мабуть… — стенув плечима Роман. — За день-два все це не змалюєш.

— А хто ж його годував, одягав?

— Молодець, — похвалив мене Чорногора. — Ставити запитання ти вже навчився. Тепер навчися сам відповідати на них. Ти ж чув легенду, яку розповів нам Вічний Мисливець. Тепер бачиш, що в ній є дещо від правди.

Я одразу зрозумів свою помилку і замовк. А що мовчати тут було дуже важко, то я не стримався і похвалився:

— А я здогадуюсь, хто це малював.

Роман і Орест зацікавлено глянули на мене.

— Ніякого мисливця Уйчана тут не було. Ці малюнки залишив сам шаман. Усі вважали, що він якийсь там святий, уміє замовляти хвороби і задобрювати духів. А насправді він просто дурив їх. І любив тільки малювання. А нікого не пускав сюди, щоб не викрили, не дізналися, чим він займається. Для того й вигадав баєчку про Велику Кішку, яка нібито вбиває кожного, хто без дозволу проникає в його володіння.

— А скелети біля отвору? — мені здалося, що Чорногора запитав це цілком серйозно, і був вдячний йому, що не висміяв моє фантазування. Але й пояснити тих скелетів я не міг.

— Просто померло кілька людей… — невпевнено відповів я.

— Можливо… Та й що це я? Пробач. Я не мав права ставити тобі запитання, на яке навряд чи здатна відповісти вся Академія наук.

Не знаю, як кому, але мені й самому страшенно не хотілося, щоб усе пояснювалося так просто. Ні, тут повинна бути ще якась таємниця. Щось таке, схоже на «Бермудський трикутник» чи «літаючу тарілку». Справді-бо: Шаманська печера, Долина Драконів, малюнки, черепи… У мене голова йшла обертом… Бредучи назад, до входу в печеру, я вже уявляв собі, як жорстокий шаман-художник розмальовував ці скелі, щоб задобрювати духів, а потім страчував кожного, хто намагався проникнути у підземелля і в долину. Чи, може, художником був таки не шаман? А, як мовиться у легенді, мисливець-нанаєць, що усе життя мріяв присвятити малюванню? Дізнавшись про це, рід шамана заманив його до цієї долини і тримав тут, як в'язня. А всіх, хто хотів врятувати його, карав. Та що там казати?! Фантазії мені ніколи не бракувало. Отож, зараз я міг висунути