Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

ще з десяток найнеймовірніших теорій щодо походження цих велетенських малюнків. Але як дізнатися, котра з них близька до істини? 20

Коли ми повернулися до головної печери, яку я назвав про себе Печерою Скелетів, Чингіс і Вічний Мисливець усе ще стояли під кам'яним дашком з рушницями напоготові. І як тільки у них вистачало терпіння чатувати тут стільки часу? Я, напевне, не витримав би й десяти хвилин.

— Ну, що ви тут уполювали, мисливці? — весело запитав їх Чорногора, виходячи на освітлений сонцем виямок та оглядаючи стіни кам'яного колодязя.

— Тихіше говори, — пошепки мовив йому Вічний Мисливець. — Там — Велика Кішка.

— Кішку ми як-небудь переживемо, — розсміявся Роман. — А от долину, яку ми відкрили…

Доказати він не встиг. Звідкись із вершини колодязя долинув до нас дивний, схожий на приглушений рев дикого звіра, звук і посипався пісок. Тієї ж миті Вічний Мисливець з дивовижною спритністю кинувся до Романа, відштовхнув його плечем убік, вистрілив і відскочив під дашок. Слідом за ним вистрілив Чингіс. А ще через мить посипалося дрібне каміння і на освітлене коло печери упала важка туша звіра, чимось схожого на велетенську кішку.

Кілька хвилин ми заніміло дивилися на неї.

— Я ж казав! — першим опам'ятався Чингіс. — Я ж казав, що там — Велика Кішка! А ви не вірили.

— Так, це рись, — кивнув Орест, нахиляючись над забитим хижаком. — Мій батько — лісник, і я не раз ходив з ним на полювання. Правда, таких велетенських бачити не доводилось.

Ми оточили Велику Кішку і мовчки розглядали її. Мені хотілося, щоб Вічний Мисливець розповів щось про цього хижака. Одначе він мовчав. А розпитувати його зараз, коли всі такі збуджені, було якось незручно.

— Дякую, ви вчасно вистрілили, — похитав головою Роман, піднімаючи носком черевика широчезну лапу рисі з товстими гострими кігтями. — Мисливець є мисливець, тут мені треба повчитися. Страшно подумати, що було б, якби ця «кицька» кинулася на мене з такої висоти.

— У тайзі нема звіра підступнішого, — спокійно погодився старий, закинувши рушницю за плече і видобуваючи з кишені куртки свою задимлену люльку. — Тигр, ведмідь, кабан — нападають відкрито. Тут уже — хто спритніший. А рись вистежує, причаївшись на гілці. Або на скелі. І нападає завжди ззаду, зі спини.

— То, може, це і є Велика Кішка, про яку говориться у легенді? — подаю свій голос.

— Що ж, по-твоєму, вона живе тут триста років? — усміхнувся Чингіс.

— Валера має рацію, — заступився за мене Вічний Мисливець. — Напевне, Велика Кішка оселилася у печері, що є в цій кам'яній стіні, давно. Старі кішки здихають. Але лишаються молоді. І так упродовж віків. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кішка з легенди. А кістки — від тих, що загинули від її пазурів. Втім, навряд чи ми дізнаємося, хто і як тут загинув. І чи сталося це з вини жорстокої родини шаманів, чи із звичайної необережності.

* * *

Перехід назад до печери, в якій розклав вогнище Вічний Мисливець, здався мені тепер коротшим. Йти було зовсім не страшно. Але не полишало відчуття, що ми повертаємося у наші часи із якихось давніх віків. Із самої легенди.

Ось нарешті й остання печера. Ми з Чингісом майже вибігаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилі ущелини, побачити яскраве і тепле надобіднє сонце, послухати спів пташок і просто помилуватися небом.

Піднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокі зубчаті скелі неподалік, і здогадалися, що Долина Драконів і кам'яний колодязь із лігвом Великої Кішки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них ніхто з нас не мав уже ніякого бажання.

— А чому ти не подивився на Долину Драконів? — запитав я Чингіса. — Там було дуже цікаво.

— Не хотів затримувати вас. Але нічого, я ще встигну побувати там. Головне — що я вистежив Велику Кішку. І полював на неї. Розумієш, сам, уперше в житті!..

Так, тепер я його розумів. І був вдячний Чингісові, що розповів мені про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингісові і, скільки дозволяла стежка, ми йшли собі обійнявшись. Як давні друзі. У мене й справді з'явилося тут чимало щирих друзів. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усіх. І сумуватиму.

Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цікаву розмову, що відбувалася між Вічним Мисливцем і Романом Чорногорою.

— От скажіть: ви знали про існування цієї печери. І про Долину Драконів — теж. Чому ж ніколи не побували в ній? Та й зараз не навідалися туди.

— І, можливо, ніколи й не навідаюся, — стримано відповів Аян Курун.

— Чому?

— Тому що майже всі легенди, які розповідав мені батько і які розповідаю тепер своєму внукові Чингісу я — про цю печеру. І мені не хочеться, щоб легенди вмирали разом зі мною. Коли побачиш щось на власні очі, — воно стає звичайним і буденним. І легенди розвіються, як дим від вогнища. А вони повинні жити…

21

Десь через годину, попрощавшись в Еймоні з Вічним Мисливцем, ми дісталися Нордана. Чингіс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тітки. Я дуже зрадів такому рішенню, тому що хотів побути з ним якомога довше.

— Ну, чим похвалитеся, мандрівники? — поцікавився батько, зустрівши нас ще на околиці селища.

Ми всі четверо вийшли з тягача і навперебій почали розповідати йому про свої пригоди. Найбільше старався я. Але те, про що я розповідав, здавалося батькові настільки неймовірним, що він увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. І ті змушені були підтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закінчив, він ще раз глянув спочатку на Ореста, потім на Чорногору, і здивовано перепитав: