Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

— А може, залишити їх? — несміливо мовив я.

— Навіщо? — майже водночас запитали Роман і Орест.

— Не знаю. Вони тут давно стояли…

— А взагалі, це ідея, — почухав потилицю Роман. — Закласти камінням і нікому не говорити про них, а одразу повідомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися ці статуетки?

— А так привеземо в селище, роздаруємо… Спробуй зібрати їх потім. А вчені передадуть їх до музею, досліджуватимуть, — підтримав Орест.

Врешті-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом із листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо організувати експедицію. А інші заклали камінням, щоб ніхто навіть не здогадався, що там щось може бути. І домовилися: в селищі про всяк випадок не говорити, що «чоловічків» у печері багато.

Після цих знахідок усі ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирішив: мовчатиму. А взагалі почувався щасливим. Хіба я міг сподіватися, що тут, у Нордані, на мене чекає стільки пригод? Навіть зміна у піонерському таборі, яку я вважав найцікавішою подією свого життя, тепер втратила привабливість. Шкода тільки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного літа…

Ми вже збиралися повертатися до печери, в якій чекав на нас Вічний Мисливець. Роман і Орест маскували нішу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Іти звідси не хотілося. У мене з'явилося передчуття, що в ній є ще якась велика таємниця. І якщо ми зараз підемо геть, вона, можливо, так і лишиться невідкритою. Та навіть, якщо якась експедиція і розкриє її, все одно це вже станеться без мене.

— Глянь, що ми знайшли, — мовив я до Чингіса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.

— Бачу, — кивнув він, не відводячи погляду від якоїсь точки там, на горі.

— Красиві, правда?

— Так. Одна така статуетка є у старої Каміли, що живе у селищі Мурок, на березі Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дідом і бачив.

— Хочеш глянуть на ті, що в Романа й Ореста?

— Ні.

— Ти що, образився?

— Дід вважає, що мисливець не повинен ображатися. Ні на людину, ні на звіра. І мстити — теж не повинен.

— Чому ж тоді?..

— Не заважай мені, — благаюче мовив Чингіс. Але майже пошепки. — Ти ж бачиш, що я на полюванні. А звір усе чує. І все розуміє.

— Який звір? Там нікого нема, — розсміявся я.

— Є. Але спочатку глянь на людські кістяки. Он там, у виямку, за жертовником.

Я не знав, що там є кістяки. Але дивитися на них не хотілося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навідався до нас.

— Але ж ці люди загинули колись давно, — мовив я Чингісові.

— Давно. Одначе від пазурів звіра.

— Чому ти так вважаєш? Звідки тут взятися звіру? Невже ведмідь зможе залізти сюди?

— Хіба дід не розповідав вам про Велику Кішку!

— Ха! Велика Кішка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кішка? Навіть якщо дуже велика?!

— Велика Кішка — це рись. Найпідліший звір, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всі мисливці ненавидять його і бояться. Можливо, мій батько теж загинув від рисі.

— Тоді вона повинна жити десь тут, ця Велика Кішка? — поспішливо мовив я, не знаючи, як реагувати на його згадку про батька. Мені не хотілося, щоб він згадував про це.

— Мабуть, повинна, — нехотя відповів Чингіс. І я зрозумів, що остаточно набрид йому своїми запитаннями.

А, зрозумівши це, подався вузьким коридором, з якого чомусь віяло крижаним холодом. Нічого цікавого там не було. Я уперся у якийсь завал. Ковзнув променем по стелі печери, потім по долівці і раптом помітив просто перед собою притрушений пилом предмет. Я підняв його і побачив, що це гвинтівка. Справжня, бойова. Тільки що приклад уже геть струхнявів і, коли я підняв гвинтівку, майже наполовину розсипався.

— Романе! — закричав я. — Хлопці, сюди! Тут гвинтівка!

— Гвинтівка? — постав біля входу до мого пристановища Чорногора. — Дивно, глянь, може, там є ще щось.

Я знову нахилився і почав оглядати долівку. Та раптом Роман каже:

— Валеро, гаси ліхтар!

— Навіщо? — не зрозумів я.

— Загаси, кажу!

— Тут же страшно, — майже благаючи мовив я, але ліхтар все-таки загасив.

— А тепер глянь ліворуч себе, — почув я з темряви голос Романа. Він наближався до мене в суцільній пітьмі.

Мені знову стало страшнувато, але, зібравши всю волю, я все ж таки послухався поради і глянув ліворуч. Нічого. Суцільний морок.

— Ну і що там? — запитав я, відчуваючи, що голос мій зрадливо тремтить.

— Хіба не бачиш? Струмінь світла, — почулася відповідь. Але голос здався мені якимсь незнайомим. Це відповідав хто завгодно, тільки не Роман, не Орест і не Чингіс.

— Підніми голову, маленький мисливець, і побачиш над собою цівку сонячного світла, — додав той же голос.

«Вічний Мисливець!.. — зрадів я, упізнавши нарешті його голос. — Як він тут опинився?» А ще через мить я закричав:

— Бачу. Он, між двома каменями! Там же вихід!

— Так, має бути вихід, — увімкнув ліхтарик Роман. — Ви знаєте, куди він веде? — запитав Вічного Мисливця.

— Ні, — відповів Курун. — Але не раз чув від старих мисливців, що із головної шаманської печери є потайний хід до Долини Драконів. До неї можна потрапити лише звідси, з підземелля. Принаймні, ще нікому не вдавалося підступитися до неї з поверхні, а гвинтівку цю дай мені. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонці. Напевне, вона