Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

«Тату, тату…» — тільки й встиг гукнути Михась, як ураз опинився на бабиному городі.

«Ну то як, зустрівся з батьком?» — поцікавився Кістяк Кость, що стояв поруч, тримаючи малого за руку.

«Так! — радісно вигукнув хлопчик. — Тепер я знаю, де його шукати!»

А мож-ж-ж-ж-же, я теж-ж-ж-ж маю баж-ж-ж-ж-жання», — щосили дзижчала Срібна Муха, кружляючи довкруж Педро-Кончітто.

«Ага, ще чого… На всіх енергії не напасешся… Може, й ти теж хочеш втілити свою мрію?» — глузливо питалося в абсолютно щасливої Варвари, якій дозволили зробити кілька селфі з місцевими мешканцями в природному середовищі їхнього проживання.

«Я мрію лише про одну спільну фоточку на пам’ять! Сфотографуйте, будь ласка, нас усіх разом», — попросила сталкерка.

«Ох, ну давай вже, ставайте докупи, — самовдоволено крутило мармизою Педро-Кончітто, вибудовуючи кадр на тлі бабиної хати.

«Блискуче експеримент минув!» — звітували його партнери, разом з Костем та Михасем повертаючись з бабиного городу. — Збережено всі дані на пристроях. Повторити дослід завжди зможемо, захочемо коли!»

«Вітаю тебе, друже! — кинулося Педро-Кончітто на груди Кістяку. — Віднині ти справжній провідник між світами живих і мертвих. Протоплазма твоїх кісток увійшла в імпульсний резонанс з квантово-емоційними енергіями. На знак цієї грандіозної події, дозволь вручити тобі цей золотий кулон, що символізує перший ступінь посвяти».

З цими словами Педро-Кончітто накинуло на шию Костякові масивний ланцюг із трикутним значком радіоактивної небезпеки, вписаним у золоте коло.

«Тепер ти наділений можливістю самостійно вос­крешати всі померлі душі з часів Адама і до наших днів. Наступний ступінь посвяти, який дозволить матеріалізовувати душі Атлантів, ти отримаєш вже у системі Альфа-Центавра, де поховані їхні рештки. Тож, гадаю, зараз настає зворушлива мить, коли маєш сказати слова прощання своїм рідним. Можливо, бачиш їх востаннє, оскільки ми забираємо тебе із собою!»

«Але я не хочу залишати свою родину, — ошелешено вимовив Кость. — Мене про це ніхто не попереджав. На таке я не згоден!»

«І ми, і ми не згодні!» — зашуміли його друзі.

«Так хто ж у вас питатиме? — нахабно заявило Педро-Кончітто. — Науковці не цікавляться у піддослідних жаб або кролів, чи згодні вони брати участь у проведенні експериментів».

«Але ми не кролі! Кролі — не ми!» — гордо виступила вперед Чупакабра, яка либонь краще за всіх знала, що за солодкими обіцянками про здійснення мрій часто може ховатися підступне зло.

«Ах ти, паскудо, відкрило таки своє справжнє обличчя!» — у дві горлянки заревли Лесик зі Стасиком.

«Здається, зараз проковтну гада!» — почав роздуватися від люті крокодил Гєна.

Ситуація ставала критичною. І лише Срібна Муха, чкурнувши кудись убік, зникла в темряві ночі.

«Чао-какао, дикі мавпуни. Лишайтеся у своїй провінційній глушині. Ми ж відчалюємо в цивілізовані світи, забираючи із собою продукт нашого вдалого експерименту. А насамкінець я хочу вам сказати…» — але Педро-Кончітто не вдалося закінчити фразу. Враз на обійсті стало темно, наче в хаті хтось вимкнув світло. Веселковий промінь тарілки зник, як і сама тарілка разом зі своїми господарями. Тільки Кістяк хитався у темряві фосфорною плямою.

«Пос-с-с-с-слала їх до дідька… — повернулася на подвір’я Срібна Муха. — Вони ж-ж-ж-ж забули вимкнути свій прож-ж-ж-жектор. А я туди з-з-з-залетіла і побаж-ж-ж-жала, щоб вони з-з-з-зникли раз-з-з-з-зом з-з-зі своєю з-з-з-золотою етаж-ж-ж-жеркою. Бач­те, хотіли з-з-з-забрати в мене онука. Тьху на них… Клоуни продаж-ж-ж-жні. Мої ікони сильніш-ш-ш-ші за всі їхні тех-х-х-хнології. Я те-ж-ж-ж-ж-ж своїх рідних з-з-з-з того с-с-с-світу повертала».

«Приміром мене, — погодився з нею Кістяк Кость. — Бо ми родина. А родина — найвища сила та цінність на землі».

І всі присутні були з ним абсолютно згодні.

Весь наступний ранок друзі провели на Перуновому хуторі, мешканці якого подарували сталкерам аптечку, повну інопланетних протирадіаційних та дезактиваційних засобів.