Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

«Не хвилюйся, це не страшно… — напоумлював трохи сполоханого Михася. — Чесно кажучи, я не в захваті від цих інопланетних експериментів, на які погодився лише для того, аби мама знову могла побувати в рідній хаті. Срібна Муха була щаслива. Та й мені приємно, що сім’я хоч у такому вигляді, але возз’єдналася. Я нарешті подивився на світ маминими очима. Побачив усі земні кольори, відчув запахи, почув звуки. Життя прекрасне! Люди, на жаль, не вміють цінувати кожну його мить, поки живі. У мене всі ці почуття майже відсутні або трансформовані в якісь флюоресцентні кольори чи химерні звуки невпинної какофонії. А іноді так хочеться почути спів справжнього солов’я чи вдихнути аромат квітучого саду. Ну ось ми і прийшли».

Зупинившись біля золотої драбини, Кость наказав малому дертися нагору. Сам заторохтів кістками слідом.

«Виявляється, вони готували з мене провідника, чекаючи, поки кістяк завдяки безперервному опроміненню перетвориться на таку собі протоплазму, що набуде здатності матеріалізовувати будь-які духовні субстанції. А тепер беремося за руки і на раз, два, три одночасно вступаємо в промінь. Ти перед цим маєш загадати бажання, про яке мрієш понад усе. Готовий? Три, чотири…»

«Ти ж казав на раз, два, три…» — зауважив Михась.

«Нема різниці... крокуймо!»

*****

«Привіт, Михасю. Я так довго на тебе чекав», — здалека почув хлопчик батьків голос.

«Тату?!»

«Так, синку, це я».

«Ти живий?»

«Звичайно. Ми ж домовилися з тобою зустрітися саме тут. Пам’ятаєш, як одного дня ми дерлися на цю гору високими сходами?»

Михась умить згадав, як наприкінці тривожної весни вони з батьком, мамою та сес­трою гуляли Андріївським узвозом. Наступного дня тато вирушав на справжню війну.

«Хочу туди!» — вказав маленький хлопчик на високий, вкритий зеленню пагорб.

«Тю, нема дурних дертися на підборах на таку височінь», — бовкнула вічно невдоволена життям старша сестра.

«Ідіть хлопці самі, а ми в кав’ярні посидимо», — спокійно погодилась мама.

І відтоді їх з батьком пов’язала спільна чоловіча таємниця.

«Жінкам нас не зрозуміти, — усміхнувся до малого татусь, коли вони згори дивилися на місто і широку ріку, що плавно котила свої води на південь. — Їм потрібен захист, спокій та впевненість у завтрашньому дні. В той час як шлях справжнього чоловіка — захищати свою землю і родину від ворогів. Ось чому ми тут, а вони — там, — кивнув він головою в бік строкатих парасоль літнього кафе. — А зараз пообіцяй мені, синку, що захистиш маму і сестру, якщо зі мною трапиться щось недобре».

«Обіцяю, — мужньо сказав малий хлопчик. — Але ж тебе не вб’ють на війні?

«Навіть якщо тобі скажуть, що я загинув, не вір цьому. А зараз я хочу, щоб ти добре запам’ятав це місце. Звідси видно наш будинок, отам, бачиш… — вказав він рукою вдалечінь. — З цього місця я бачитиму тебе та нашу родину. А ти завжди знайдеш мене тут, коли захочеш побачитись. Тільки не кажи про це нікому. Навіть сестрі та мамі. Нехай це буде нашою чоловічою таємницею. Добре?»

«Добре, тату, я обіцяю!»

А й дійсно, як він міг забути, що батько, певне, всі ці роки чекав на нього в призначеному місці на зеленому пагорбі в середмісті Києва. А він так і не прийшов, забувши про цю мить у щоденній дитячо-жіночій метушні.

«Я дуже сильно скучив за тобою, тату, — пригорнувся Михась до батька. — Мені так бракувало тебе ці довгі роки…»

«І я дуже сильно скучив за тобою, синку, — обійняв його батько. — Гетьман сказав, що ми зможемо побачитись із тобою тільки через сто років на наступному Майдані, але ж це так довго. Як ти відшукав цей шлях до мене?»

«Чаклунка Марта сказала, що ти живий, а її чарівні окуляри привели мене до Кістяка Костя. І ось я тут».

«Не забувай про нашу таємницю, добре? — запустив тато свою мозолясту долоню в копицю його пшеничного волосся. — Приходь до мене частіше».

«А завтра можна?»

«Звичайно, я чекатиму на тебе тут. Сидітимемо, дивитимемось на Дніпро і гомонітимемо про все на світі».

«І ти навчиш мене рибалити і вправно користуватися рушницею?»

«Звичайно, синку. Я навчу тебе багатьом корисним речам…»

Але враз блакитне небо, татове обличчя, київська далечінь та зелений пагорб зайнялися веселковим вогнем, розпадаючись на міріади квантів та світлових корпускул.