Нік Ремені - Святі і грішні

— Ти зав і я зав, яка між нами різниця?! — питав у гостя Віктор Андрійович.

– Їдь негайно додому і проспися, — сказав Биконов. — Ти мене зрозумів, додому. Я простежу. Завтра вранці чекаю тебе в райкомі. З'ясуємо, яка між нами різниця.

Гуляков все зрозумів.

Три дні тому приїхав у село, щоб особисто проконтролювати хід підготовки народного хору до огляду. Все йшло нормально.

Хор виступав у дусі кращих народних традицій. Дивлячись, як невимушено пританцьовують, кружляють у хороводі його учасники, Гуляков думав: ці пісні не помруть.

У числі інших не терпів виконання народних пісень професійними колективами. Абсолютна більшість їх позбавляло творчість народу життєдайної сили. Від цього пісні навіювали нудьгу, здавалися нецікавими.

І нерідко дивувався: навіщо нав'язують ці пісні. Вони — мертві, нікому не потрібні.

Від цього сільського хору божеволів. Дивлячись, як невимушено, завзято пританцьовують, кружляють у хороводі його учасники, думав: ні, не помруть народні традиції.

Це не бездарні професіонали, які намагаються приладитися під народ, під старовину. Перебував у вирі самого народу, який зумів зберегти традиції.

Пісні потапівців прийшли з посиденьок, зі справжніх народних гулянь, де ясно видно: хто є хто. Не з нинішніх свят, коли проходять біля трибуни, махають руками і кричать «Ура!».

У піснях проривалася справжня народна завзятість, життєрадісність і краса. Їх рідко кому вдається зараз відтворити.

Захоплювався концертом. Похвалив Шуру.

Після репетиції та запросила скуштувати медовухи.

— Дякую, не можу, — завагався Віктор Андрійович, хоча страшенно хотілося випити. — Дружина чекає. На город поїдемо. До того ж, за кермом.

— Спробуйте і поїдете, — підтримали Шуру подруги.

Віктора Андрійовича не довелося довго вмовляти. Швидко проміняв дружину і город на медовуху.

«Нічого, — заспокоював себе. — Пару чарок вип'ю — і додому».

Жінки запросили і голову сільради. Він на місці відповідав за підготовку хору.

Гуляков сів за кермо мікроавтобуса, посміхаючись червоним, як колір світлофора, обличчям. Місця в салоні зайняли самодіяльні артисти. Голова сів поруч з водієм.

Завідувачу відділу культури доводилося часто крутити баранку службового автомобіля самому. Водії у нього витримували не більше двох-трьох місяців. Спивалися.

Поїхали по селу понад ставком по вулиці, яка вела в дубовий ліс. Там на хуторі жило більшість учасників художньої самодіяльності.

Заїхали на галявину, що примикала впритул до городів.

Жінки кинулися по домівках, щоб через десять-двадцять хвилин повернутися з закускою. Незабаром з'явилися зелена цибуля, м'ясо, сало, яйця і інша їжа.

— Де ж медовуха? — не втримався Гуляков.

— Підемо, покажу, — взяла його під лікоть Шура.

Завела в густий чагарник. Навіть звиклий до різних несподіванок, Віктор Андрійович на секунду завмер. Прямо під відкритим небом стояла газова плита, фляга і десятилітрова банка, майже наполовину наповнена прозорою рідиною.

— Ось тобі і зона тверезості! — вигукнув Гуляков. — Тут же цілий «Самтрест!».

— А що нам робити? — відповіла йому питанням Шура. — По десять мішків цукру заробили на прополюванні буряків. Казенки в магазині не дістанеш. Доводиться курити свою. Та ти не бійся, вона не поступається магазинній.

Налила в трилітрову банку перваку. Додала туди меду.

— Медовуха готова, — сказала. — Прошу скуштувати.

Налила Віктору Андрійовичу майже повний стакан.

Віктор Андрійович відразу перекинув його в рот, зірвав сливу. Видаливши кісточку, проковтнув її і видихнув:

— Хороша!

Даремно Шура сунула йому в руку бутерброд з салом. Завідувач відділом культури після першої не закушував.

З приспівками, примовками учасники художньої самодіяльності випили по чарці. Медовуха йшла легко. Мала приємний смак. На свіжому повітрі, з доброю закускою Гуляков міг випити її багато. «Відро не вип'ю, але відіп'ю багато» — говорив, зазвичай, він у таких випадках.

Чим довше сиділи, тим веселіше ставав завідувач відділом культури. Уже не поспішав додому, забув, що обіцяв дружині, що їх ділянку з картоплею вже з'їли колорадські жуки.

Гуляння закінчилося піснями, танцями пізно вночі.

Гуляков поривався сісти за баранку, але не тут-то було. Його штормило.

Шура боялася відпускати шефа в такому стані. Регочучи, кинулася на шию. Стягнула з сидіння.

Незабаром усамітнилися в салоні автомобіля, не звертали увагу на чоловіка, який хропів поруч на траві.

Прокинулися Гуляков і Шура майже одночасно від стуку в віконце автомобіля. Це їх потривожив чоловік.

— До законного черга скоро дійде? — запитав голосом, що не віщував нічого доброго.

Потім виволік дружину з машини. Почав бити. Вона, вертка і рухома, не поступалася. Зчепившись, каталися по землі, поки не видихнулися.

Коли пристрасті трохи вщухли, прочитала мораль недолугому чоловікові і навіть пригрозила. Вічно в голові погане тримає. Вона ж начальника рятувала. Він би нізащо не доїхав додому. Розбився.

Віктор Андрійович засмутився. Що подумають дружина і діти!? Що буде з їх городом?! Але спалахнув літній ранок з зорею на півнеба. Голова знову п'яніла від свіжого повітря, настояного на дубі і всіх зростаючих тут деревах, чагарниках і травах.

Природа привела Гулякова в нормальний настрій. Навіть на потопаючому «Титаніку» звучала музика. А у нього життя тим більше не кінчається, раз на дворі суцільна зелень дерев і трав, сходить сонце, і оточують його здорові люди. Ні, не закінчується.

Незабаром з чоловіком Шури випили по чарці. Не відмовилася і господиня.

Сніданок розтягнувся до початку репетиції. У ньому взяли участь всі самодіяльні артисти. Відзначився і голова сільради. Літній, худий, хворобливого вигляду чоловік.

На другий день умовити Гулякова залишитися не складало особливих труднощів. Так як до вечора він уже був нетранспортабельним.

І ось на третій така неприємність. Події погрожували обернутися втратою портфеля. Знав же — дружина обов'язково підсуне свиню.

З такими невеселими думками повертався Гуляков додому. На незначній відстані за його мікроавтобусом їхав УАЗ