Джон Гришем - Інформатор

— Але зараз розслідується не справа Філліс Тебен. Хоча, можливо, і варто було б, проте до неї мені байдуже. Якщо ми й справді хочемо на цьому заробити, то притиснути потрібно саме суддю.

— Зрозуміло.

— Як часто ти зустрічаєшся із «кротом»? — запитав Маєрс.

— Зрідка. Це досить боязка людина, та й ще до смерті налякана.

— Нащо ж тоді він чи вона це робить?

— Ненавидить Макдовер. Ну, і гроші. Я переконав нашого «крота», що ця справа його збагатить. Сподіваюсь, що у процесі ніхто не загине.

Лейсі жила у двокімнатній квартирі, що колись слугувала складським приміщенням, неподалік від гуртожитків університету Флориди та за п’ять хвилин їзди від її офісу. Архітектор, який робив перепланування, виконав свою роботу на «відмінно». Тож двадцять квартир у будинку було продано дуже швидко. Завдяки вагомій підтримці батька та щедрості мами Лейсі вистачило коштів, щоб зробити перший платіж за житло. Це був останній хороший подарунок від батьків. Її тато вже п’ять років як помер, а мама, Анна Стольц, з віком ставала дедалі скупішою. Анні вже виповнилось сімдесят, і почувалась вона не так добре, як хотілося б Лейсі. Мама не їздила далі ніж на вісім кілометрів від дому, тож бачилися вони рідко.

Незмінним супутником Лейсі був Френкі, її французький бульдог. З моменту переїзду до коледжу у вісімнадцять років вона ніколи не жила з чоловіком. Дійсно, жодного разу Лейсі не піддалася спокусі. Десять років тому хлопець, який був її єдиним справжнім коханням, почав натякати на те, щоб поселитися разом. Невдовзі вона дізналась, що в той самий час він планував утекти з одруженою жінкою. Згодом вони так і зробили, й це був ганебний вчинок. Сказати по правді, хоча Лейсі було всього лише тридцять шість років, їй подобалося жити самій: спати у центрі ліжка, прибирати лише за собою, заробляти і витрачати власні гроші, приходити і йти коли заманеться, думати про власне кар’єрне зростання, а не хвилюватися за чиєсь, самій планувати свій час і не брати до уваги чиїсь уподобання, за бажанням готувати або не готувати їжу і ні з ким не ділитися пультом від телевізора. Приблизно третина її подружок була розлучена, налякана та ображена; вони навіть чути не хотіли про новий шлюб, принаймні одразу. Ще у третини шлюб виявився не надто щасливим, але вони все ж не розлучались. І тільки одна третина подруг були задоволені стосунками і будували свою кар’єру або виховували дітей.

Така статистика Лейсі не подобалася. Ще більше її дратувала суспільна думка, що вона, мабуть, нещасна, бо не знайшла свого єдиного. Чому життя має залежати від того, коли і за кого вийдеш заміж? Дівчина ненавиділа, коли її вважали самотньою і жаліли. Якщо Лейсі ніколи не жила з чоловіком, за ким їй сумувати? А найгірше — це нав’язливі розпитування родичів, особливо мами та її сестри, тітки Труді. Не було жодного разу, щоб при спілкуванні вони не поцікавились, чи у неї є серйозні стосунки з кимось.

— Чому ви думаєте, що я прагну серйозних стосунків? — такою була її звична відповідь. Лейсі не хотіла зізнаватися, але саме через такі розмови намагалася уникати маму і Труді. Оскільки Лейсі почувалася щасливою у своїй самотності й не шукала принца, вони вважали її невдахою, людиною, якій варто поспівчувати, адже вона безцільно проживає життя. Мама невпинно оплакувала батька, а чоловік Труді був просто жахливим, але обидві жінки чомусь однаково вважали своє життя кращим, аніж її.

Ну, що ж. Самотнім людям часто доводиться стикатися з нерозумінням із боку інших.

Лейсі зробила собі ще одну чашку зеленого чаю, і їй спало на думку подивитися старий фільм. Але була вже майже десята година, завтра на роботу, їй потрібно виспатися. Саддел надіслала відповідь на два електронних листи, і Лейсі вирішила проглянути один із них, перш ніж вдягти піжаму. Завдяки тривалому знайомству з цією жінкою вона вже пересвідчилась, що її листи діють ефективніше за снодійне.

Менший лист називався «Таппакола: факти, особистості та чутки». Лейсі почала читати:

«Населення: точна кількість таппакола, або, як їх називають, корінних американців, невідома. (До речі, термін „корінний американець“ — це політкоректна вигадка неосвічених білих людей, які думають, що правильно говорити лише так. Насправді ж „корінні американці“ називають себе індіанцями і підсміюються над тими з нас, хто робить інакше. Але я відволіклася). За даними Бюро у справах індіанців, у 2010 році було зареєстровано 441 особу, а у 2000 році — 402 особи. Вигідне підприємство, яким стало казино, дало свої плоди, ставши великим поштовхом для населення. Вперше в історії стільки людей хотіли б стати таппакола. Усе це завдяки системі винагороди, більш відомої як „дивіденди“. Джуніор Мейс стверджував, що кожен із таппакола віком від вісімнадцяти років отримує чек на 5 тисяч доларів щомісяця. Перевірити це неможливо, оскільки плем’я ні перед ким не звітує. Як тільки жінка виходить заміж, її щомісячні дивіденди загадковим чином зменшуються наполовину.

Сума виплат різниться в різних племенах і в різних штатах. Кілька років тому індіанці з Мінесоти набули популярності завдяки казино, що приносило майже мільярд прибутку за рік, але належало лише 85 особам. Щорічні дивіденди кожному із власників перевищували один мільйон доларів. Це й досі вважається абсолютним рекордом.

На всій території США зареєстровано близько 562 індіанських племен, але лише 200 з них управляють казино. Існують іще 150 племен, які не були визнані владою, оскільки у федералів є певні підозри щодо них. Нові племена борються за офіційне визнання. Багато критиків стверджують, що їхнє раптове прагнення відновити своє походження викликане єдиним бажанням розпочати свій гральний бізнес. Індіанці переважно не мають статків і живуть у бідності.

Як і до більшості племен, до таппакола часто зверталися люди, які стверджували, що вони родичі когось із місцевих індіанців. Ними керували мрії