Джон Гришем - Інформатор

про дивіденди. У племені був спеціальний комітет, який розслідував такі заяви і встановлював родинні зв’язки. Якщо у кандидата було менше ніж одна восьма індіанської крові, йому відмовляли. Це часто спричиняло суперечки.

Конфлікти всередині племені не були рідкістю. Сім років тому в газеті Pensacola News Journal писали, що плем’я кожних чотири роки проводить вибори, на яких обираються їхній вождь і рада. Така рада складається з десяти осіб. Вочевидь, вождь веде всі справи у племені, особливо ті, що стосуються казино. Це дуже бажана посада, адже заробітна платня на той час становила 350 тисяч доларів за рік. До того ж лідерові надається повна свобода у справах працевлаштування, тож зазвичай він влаштовує в адміністрацію членів своєї родини, кожен з яких отримує непогану зарплатню. З огляду на все це, виборчі перегони завжди бувають запеклими, брудними і сповненими взаємних звинувачень у фальсифікаціях і залякуванні (мабуть, навчилися цього у нас, не корінних американців). Переможець отримує все.

Зараз на посаді вождя перебуває Еліас Кеппл (до речі, дуже небагато сучасних індіанців мають такі незвичні імена, як це було колись; так склалося, що вони почали переходити на західні імена). Кеппла обрали лідером у 2005 році, а потім переобрали через чотири роки. Його син Біллі входить до ради.

Плем’я використало свої гроші з розумом, було побудовано: новітні школи, медичний центр (більше схожий на клініку, аніж на звичайну лікарню), заклади відпочинку, садочки, дороги і все те, чим уряд має забезпечити своїх громадян. Якщо випускник після школи бажає навчатися в університеті, він отримує спеціальну стипендію для оплати за навчання у будь-якому вищому навчальному закладі штату та за його межами разом із витратами на проживання та харчування. Проте таппакола не шкодують грошей і на боротьбу з алкоголем та наркотиками, а також лікування від залежності.

Як суверенна нація, таппакола впроваджують свої внутрішні закони і дотримуються їх, незважаючи на існування зовнішніх. У них є свої констеблі, що мають обов’язки, як у шерифів, а також підрозділ копів, кожен з яких добре тренований та озброєний. Також вони розширили відділ із боротьби з наркотиками. (Таппакола вважаються не надто говіркими, але попри це, вождь і кілька членів ради, вочевидь, не проти розголошувати факти, які підуть їм на користь, зміцнення силових структур — це одна з улюблених тем.) У них є племінний суд, до складу якого входять троє суддів. Він займається вирішенням спорів та різними правопорушеннями. Суддів призначає вождь, але члени ради теж мають схвалити кандидатів. Звісно, існує і в’язниця, а також виправні заклади для тих, хто отримав тривалий термін покарання.

Таппакола не допускають, щоб конфлікти і розбіжності у поглядах ставали відомими за межами племені. Тривалий час Pensacola News Journal і навіть Tallahassee Democrat нишпорили, намагаючись вивідати якісь брудні таємниці таппакола або хоча б з’ясувати, якій із фракцій належить право вирішального голосу. Обидві газети нічого не дізналися. Це підтверджує, що таппакола — закрита спільнота людей».

Незважаючи на те, що лист, попри очікування, виявися цікавим, очікуваний ефект все ж настав: Лейсі й не помітила, коли почала позіхати. Вона одягла піжаму і перейшла до звичних вечірніх ритуалів у ванній, при цьому двері залишила відчиненими і вкотре відчула радість від того, що живе сама і ніхто її не потурбує. Близько одинадцятої години вона вже майже спала, коли раптом задзвонив телефон. Це був Г’юго; в його голосі, як і завжди, відчувалася втома.

— Щось трапилось? — запитала Лейсі.

— Ні, але нам дуже потрібна твоя допомога сьогодні. Верна уже з ніг падає. Мені теж не краще. Піппін знову дере горло так, що аж у вухах лящить. Нам потрібно трохи подрімати. Верна не хоче, щоб приїздила моя мама, а я не хочу бачити тут її маму. Як щодо величезної послуги?

— Згода, уже їду.

Це уже втретє, відколи народилася дівчинка, Лейсі просили про нічну зміну. Кілька разів вона доглядала всю четвірку дітлахів, щоб Г’юго і Верна могли насолодитися вечерею в тиші, але тільки двічі залишалася на ніч. Лейсі швидко одягла джинси та футболку і вийшла, залишивши засмученого Френкі біля дверей. Вона мчала пустими вулицями до Мідова і прибула до будинку Хетчів через двадцять хвилин після дзвінка. Верна зустріла її біля дверей, тримаючи на Піппін, яка саме замовкла.

— У неї, мабуть, болить животик, — прошепотіла жінка. — Ми вже були у лікаря тричі за цей тиждень. Вона просто не спить — і все.

— Де її пляшечка? — запитала Лейсі, обережно забираючи дитину у матері.

— На кавовому столику. Вибач, у будинку такий безлад.

Її губи тремтіли, а очі були повні сліз.

— Що ти, Верно, це ж я. Лягай у ліжко і поспи трохи. Вранці все буде краще.

Верна поцілувала її у щоку, подякувала і пішла. Лейсі почула, як десь у будинку тихо причинилися двері. Вона притулила до себе Піппін і почала ходити туди-сюди, мугикаючи щось під ніс та ніжно поплескуючи дитину по спинці. Дівчинка задрімала, але не надовго. Коли вона знову вибухнула плачем, Лейсі дала їй молоко із пляшечки й сіла у крісло-гойдалку, весь час тихо наспівуючи, щоб заспокоїти маля. За півгодини дитина вже спала. Лейсі поклала її у колиску й увімкнула тиху мелодію. Піппін скривилася і почала крутитися, на якусь мить Лейсі здалося, що вона зараз знову заплаче, але мала заспокоїлась і знову задрімала.

Трохи почекавши, Лейсі залишила дитя і навшпиньки пішла на кухню. Коли вона увімкнула верхнє світло, хаос навколо її просто приголомшив. Раковина була забита брудними тарілками. На столі стояли каструлі та сковорідки, а також їжа, яку потрібно було прибрати. Усюди були розкидані пусті коробки для ланчів, рюкзаки і навіть брудна білизна. Цю кухню потрібно було добряче відмити, але таке прибирання спричинить багато шуму. Лейсі вирішила відкласти це до