Олександр Медведєв - Танці утрьох

Справу можна було закривати. Але крім надлюдської утоми, Кононов не відчував нічого. Вік неквапливо спустився у внутрішній двір. Поплескав себе по кишенях і, вилаявшись, згадав, що забув запальничку в себе на столі — він квапився якомога швидше залишити вкрай пригніченого Осетинського.

Кононов ніколи не зізнавався самому собі, але підсвідомо, за винятком тих рідкісних випадків, коли злочинці справді були ганебними мерзотниками, патологічними вилупками, йому завжди не подобалися люди, позбавлені почуття власної гідності. «Чоловік повинен бути сильним», — учив його батько, морський офіцер, і Кононов усе своє життя намагався дотримуватися цього простого принципу. Коли директор бази, що прокрався, розмазував по обличчю сльози, трусився від страху і закладав усіх своїх спільників, Кононов відчував до нього більшу відразу, ніж до бандита, який постійно все заперечував, а потім, будучи вже викритим, брав усю провину на себе, прикриваючи своїх братанів.

«Чому Гретинський так легко розколовся? Гадає, що ми, тобто карний розшук, настільки безпринципні, що зможемо при бажанні підробити будь-які докази? Невже він убив Рубіну. Це наскільки треба бути безвольним, щоб відмовитися від найменшої боротьби?». Такі думки роїлися в голові Кононова, коли раптом як з-під землі поруч з лавочкою (яку в Управлінні іронічно називали «раком легень», тому що найдовші перекури відбувалися саме тут) з’явився Булавін.

— Як справи, Володю? — поцікавився він, сідаючи поруч.

Якби Булавін порушив питання в якій-небудь іншій, більш конкретній, формі, скажімо запитав «Що, зізнався Гретинський?» або «Розколов свого?», то Кононов, який ніколи не брехав своєму владному патронові, змушений був би відповісти «так». Але оскільки запитання було загальне, а хизуватися Кононову поки не було чим, він відповів:

— Нормально, Глібе Георгійовичу. Розслідуємо. От з’ясували, виявляється є мотив — спадщина.

— Ну-ну. Про нашу вчорашню розмову пам’ятаєш?

— Аякже, Глібе Георгійовичу.

Булавін жбурнув щойно розкурену цигарку і, потішно перевалюючись з боку на бік, пішов геть. Кононов полегшено зітхнув.

8 травня, 18.44

Показання Осетинського нагадували учнівський твір. Але, незважаючи на усю свою схематичність, для суду цілком годилися.

Перечитавши його писанину двічі, я запитав:

— А де ви роздобули пістолет?

— Купив.

— У кого?

— У свого приятеля, Пепперштейна, що нині в Америці.

Ти ба який спритний. Пістолет, знайдений у Осетинського в машині, значився як зареєстрований за Далекосхідним військовим округом. Сумнівно, щоб Гретинський їздив у Хабаровськ за знаряддям злочину, отже, пістолет був украдений (або куплений, тобто крадений за гроші) з якоїсь армійської частини кимось, чий слід важко відшукати, оскільки нема ніякої можливості поспілкуватися з Пепперштейном. Таким чином, наявність пістолета ніяк не впливала на результат розслідування. Важливо, що Гретинський щиросердно зізнався і жодним словом не обмовився про Воробйову.

— Отже, ви, Михайле Леонтійовичу, стверджуєте, що задумали і скоїли злочин самі, без будь-якої сторонньої допомоги?

— Саме так.

— Це робить вам честь.

Гретинський глипнув на мене спідлоба. Гадаю, якби він міг, то з’їв би мене.

— Утім, дещо потрібно з’ясувати…

8 травня, 22.30

Допит Осетинського позбавив Кононова останніх сил. Упродовж дня говорити про неприємні речі — це виведе з рівноваги кого завгодно, навіть бувалого і досвідченого слідчого. «Отже, сьогодні я вийшов з дому о восьмій тридцять ранку — зараз пів на одинадцяту вечора», — резюмував слідчий, глянувши на годинник. «Оце і є ненормований робочий день». Кононов попрямував до задніх дверей напівпорожнього тролейбуса, що зупинився, але вони не відчинилися, бо водій, якому за день надокучили «зайці», вирішив у кінці зміни влаштувати перевірку квитків. Через вияв такої активності слідчий був приречений згаяти кілька хвилин вільного часу. Він понуро підійшов до передніх дверей, де водій затято сперечався 3 безквитковою дамою. Двоє чоловіків з червоними носами, що стояли ліворуч від роздратованого водія, який наполегливо вимагав сплати штрафу за безквитковий проїзд, чекали своєї черги. Коли Кононов протисся до виходу, мріючи про одне — якомога швидше вибратися назовні, потрапити додому, вкинути щось у рот і заснути, водій украй розлючено гаркнув:

— Ваш квиток?

Кононов соромливо почав нишпорити в кишені свого піджака, намагаючись знайти червоненьку книжечку.

— Ясно, платіть штраф!

Нарешті Кононов намацав книжечку, витяг її і сунув під ніс водієві.

Той вирячив очі, узяв її в руки, довго оглядав, зіставляв фото з фізією Кононова. Потому полагіднішав, змінив гнів на милість і добродушно запитав:

— То ви слідчий? Бандитів ловите…

— Ловлю, — різко відповів Кононов.

Сховавши посвідчення в кишеню, він вийшов із тролейбуса, йому було шкода змарнованого даремно часу.

Стомлений Кононов не думав про безпеку, тому пішов до свого будинку крізь неосвітлений сквер.

Він жив у не дуже престижному районі, забудованому типовими хрущовськими п’ятиповерхівками. Він так звик до них, що вже не помічав