Лілія Черен - Марта

Марта пригадала історію своєї сестри Явдошки, яка трапилася зовсім недавно. Здається, півроку тому. Так, це було десь наприкінці травня — на початку червня, коли почало теплішати і Явдошці чомусь заманулося спати надворі на возі. В хаті душно, гаряче і немає чим дихати, — казала вона. І був там якийсь Сергій... Але то не важить. Головне, що сестра швидко завагітніла, а потім писала довгі розпачливі листи Марті, нарікаючи на своє міцне здоров'я, яке попри всілякі народні методи не дозволяло скинути дитину. Скаржилася й на те, що всі дівки гуляють і рік, і два, й нічого. А вона тільки допалася до солодкого — і на тобі!

В цей час у селі росло багато байстрюків, але сім'ї Явдошки і її нещасливого залицяльника виявилися напрочуд консервативними. Примусили молодих до весілля. Але нічого з того не вийшло. Вже за місяць чи два

Сергій прийшов додому п'яним і після бурхливої сварки у самому спідньому пішов геть із дому до вдови з двома дітьми.

Ні, не можна допустити подібної ситуації, щоб нав'язуватися чоловікові!

Із сутінками приходив холод, який пронизував відчуттям незахищеності і самотності. Місто, яке, як правило, приваблювало Марту різноманітністю своїх можливостей, тепер здавалося їй негостинним і чужим. Ніхто й ніде не чекав на неї, маленьку цяточку на великій мапі, порізаній холодними будинками і незатишними вулицями.

Тітчина кімната видавалась їй тепер єдиним теплим вогником у джунглях міста. І сьогоднішня сварка маліла у її очах. Скільки їх було? І скільки ще буде?

— Марточко, що ти тут робиш? — почула вона здивований голос Іцика і стрепенулася. Хлопець крізь скельця окулярів мружив очі, даремно намагаючись розгледіти її крізь сутінки. Не йняв віри, що перед ним з торбинкою справді сидить Марта.

— Чому сидиш тут поночі? — повторив запитання, не почувши відповіді.

Марта випрямила спину, подякувавши подумки вечорові за те, що ховав від Іцика її смутне обличчя. Вона вже достатньо сьогодні побула прохачкою і сама від себе такої стомилася.

Дівчина вкотре за день розповіла про сьогоднішні події, але цього разу подавала все так, ніби це цікавенна пригода, від якої вона навіть отримує задоволення.

— Але як же так можна?! На дворі ж глупа ніч! — жахнувся Іцик. — І що ти думаєш робити?

— Не знаю. Я відкрита всім пропозиціям, які підкине мені життя, — вдавано безтурботно відповіла Марта. Її грайливий голос мав дати хлопцеві відчути, що цей несподіваний хаос у її житті цілком контрольований і навіть більше — запланований. І взагалі, все буде добре.

— Тобі, може, щось треба? Якась допомога? — у Іцика аж біля серця завмирало від страху за Марту.

— Та нічого, дякую. Якось викручусь! — відказала дівчина, і рятівна темрява приховала панічні вогники страху в її очах.

— Але я ж не можу тебе тут так залишити! — розпачливо вигукнув хлопець. — Ходімо до мене, а назавтра щось придумаємо.

— Ні, так не годиться. Тітка побачить, принизить і висміє мене. Якщо вже йти до тебе, то можна прямісінько прямувати до тітки Валентини і просити пробачення.

Серед можливих наслідків спільної ночівлі Марті й не спало на думку, що Іцик може спробувати залицятися до неї. Щодо цього питання вона відчувала до нього цілковиту довіру.

— Тоді треба якось непомітно пройти до моєї квартири, — боязко зауважив Іцик.

Йому хотілося допомогти Марті, але взяти на себе ініціативу він не насмілювався.

Єдину на сьогодні пропозицію про допомогу Марта спершу легковажно відхилила. Це була данина тій ролі, яку вона заповзялася грати в розмові з Іциком. Але останні його слова дали їй час подумати й підійти до справи тверезо. Цим шансом вона мусить скористатися.

— Добре... Поглянь, чи там на сходах або в коридорі нікого немає! — послала в розвідку Іцика Марта. Але він повернувся з невтішними новинами: на сходах, саме біля її улюбленого місця, стоїть Валентина Семенівна: чорна як хмара, люта як смерть.

— Я залізу до тебе по простирадлі. Це лише другий поверх. І вже надто темно, щоб хтось щось побачив, -сміливо сказала Марта, відмахуючись від різних тривожних думок, які почали її обсідати. Якщо вона піддасться їм, а не несподіваному відчайдушному пориву, то залишиться на всю довгу холодну ніч просто неба.

— Я тебе не втримаю, — розгублено пробурмотів Іцик, холонучи від страху. Втім, рішуче не заперечував, бо ж не хотів показати, що відмовляється від своєї пропозиції про допомогу.

— Прив'яжеш до бильця ліжка. Тільки дивися, щоб міцно! — суворо наказувала Марта, відганяючи налазливі думки про безпорадну невмілість Іцикових рук. — І, будь ласка, мою торбинку якось непомітно пронеси з собою.

Коли вона через якийсь час тремтячими руками чіплялася за туго напнуте простирадло, різні думки встигли промчати у