Лілія Черен - Марта

В умовленому місці на неї вже чекали. Хлопець нетерпляче походжав, вивчаючи носаки своїх нових черевиків. Дівчина підійшла до нього саме тоді, коли він зупинився, щоб дістати чергову цигарку з блискучого портсигару.

— Ти чого на побачення з клунком приперлася? — запитав, сміючись, хлопець.

— Я від тітки пішла. Тепер не знаю, де ночувати... -відповіла, затинаючись. Вона не хотіла отак все відразу на нього вивалювати, але не було виходу.

— Ну... гм... — Володимир зморщив чоло і щось про себе помугикав, міркуючи над її словами. — Можеш на Подолі одну ніч заночувати.

— А потім? — запитала з надією на щось таке, в чому навіть собі боялася зізнатися.

— Що — потім? А потім тре до тітки вертатись.

— Не хочу! — вперто відказала Марта.

— Що означає «не хочу»? — звернувся він до неї, як до малої неслухняної дитини. — Не будь такою нерозважливою. Де ти зараз житло собі знайдеш? Коли житлова криза і ти без певної роботи!

— Я шити буду...

— Не сміши! Сама ти не впораєшся! Це ж не просто так — шити. Це треба клієнтів шукати.... — тон Володимира був лагідним і поблажливим водночас. — Тільки не думай мені зараз плакати! Це зовсім зайве і ситуації не допомогає! Я тобі пропоную цілком прийнятний, а головне — розумний вихід із ситуації.

У Марти справді на довгих темних віях затремтіли сльозинки й важкий клубок розпачу підкотився до горла. Але, почувши наступні слова Володимира, вона доклала зусиль, щоб опанувати себе:

— Не треба плакати і ламати тут мені комедію, бо піду додому! Давай краще повечеряємо. А тим часом ти заспокоїшся. Я голодний, до речі.

Марта слухняно пішла за хлопцем. Вже у дешевій, але смачній єврейській приватній харчевні Володимир повторив свою пропозицію, щоб вона заночувала на Подолі.

— А ти? Ти залишишся зі мною? — запитала.

— Ні, вибач. Я мушу добре виспатися. Завтра важлива ділова зустріч.

— Тоді я туди теж не піду, — тихо, але вперто промовила Марта.

— Повернешся до тітки? Оце правильно!

До кінця побачення лишалося ще десь півгодини, але Марта вже зараз відчула порожнечу і самотність. Їй до болю в грудях хотілося попросити Володимира залишитися на цей вечір і цю ніч з нею. Щоб набратися від нього сміливості й оптимізму, щоб знайти у його обіймах затишок і захист. Але її зупиняла думка про те, що вона й так зіпсувала йому настрій, що її страхів і тривог він не розуміє... «Я й справді поводжуся, як маленька вередлива дуринда! Треба ставитися до життя тверезо. Як Володя», — подумала Марта.

Врешті вона таки почалапала до будинку, звідки ще кілька годин тому рятувалася втечею. Але щось стримувало її від того, щоб зайти всередину. За якийсь десяток метрів від входу вона зупинилася і присіла на лавочку, яка дивом уціліла після погромів часів громадянської війни, коли на дрова йшли паркани, паркові дерева й навіть меблі. Дівчина не знала, що їй робити. Той час, за який би вона могла придумати вихід із ситуації, було витрачено на побачення. Сонце вже квапилося сховатися за обрій. Марта сиділа й ніби чогось очікувала.

Чим більше сутінки огортали місто, тим більше у душі Марти нуртувала тривога. І справді, навіщо вона вчинила так нерозумно? Не треба було сперечатися! Чи ж вона не знає характеру своєї тітки, щоб сприймати її випади серйозно? У її становищі слід просто лише набратися терпіння і почекати, поки Володимир буде готовий для шлюбу. Звісно, не церковного. На такі дурниці він нізащо не погодиться.

І знову: не слід було нав'язувати йому свої проблеми! Це ясно. Вона така нерозумна, і це, звичайно, не може його не дратувати...

А ось коли вони поберуться, тоді все буде добре. Вона прийде з візитом до тітки з гордо піднятою головою. Ні, їй вистачить почуття міри й вона обійдеться без докірливих слів: «Я ж вам казала, а ви мені не вірили!» Тітка сама про все здогадається, і тим приємніше буде Марті.

Дівчина поринула у несміливі мрії про спільне життя з Володимиром. Думала про те, як дбатиме про нього. В їхній кімнатці буде світло і затишно. І обов'язково на столі завжди стоятимуть свіжі квіти. Він подарує їй низку перлів, вона вив'яже йому теплий шарф. Звичайно, з його матір'ю вони стануть найближчими приятельками. Це тому всі так бояться свекрух, що не хочуть чимось своїм поступитися, а вона буде турбуватися про його матір... і взагалі не може бути такого, щоб не було людини, до якої не можна було підібрати ключик... (У своїх щасливих мріях Марта геть забула про свої сварки з тіткою Валентиною).

Але зараз треба трішки зачекати і не нав'язуватися йому. Бо ж це прописна істина, що нічого доброго з того не виходить, коли жінка примушує чоловіка до шлюбу.