Інгрід Нолль - Аптекарка

прибудували за будинком, тож з нього відкривався чудовий вигляд на мій великий сад. У своїй уяві я вже бачила там квіти, рослини, які буяють в усі пори року, меблі з ротангу та індійські шовкові подушки, що запрошують до відпочинку, папугу, який похитується на тропічних ліанах. То мусив бути мій рай.

До слова, мені зовсім не подобалося, що Дітер і Марґо не збиралися пакувати свої речі. Левін вважав, що позаяк ми плануємо переїжджати до вілли аж після завершення ремонту, то їм обом спокійно можна виділити дві кімнати, поки вони не знайдуть собі якогось підхожого житла.

— Але вони навіть не шукають квартиру, — сказала я.

— Звісно ж, шукають, — протестував Левін. — Але ти сама знаєш ситуацію на ринку нерухомості, там на раз-два житло не знайдеш.

Очевидно, що Дітер отримав якусь невідому мені компенсацію, бо інакше з чого він жив? Марґо теж, мабуть, отримувала й далі заробітну платню, що певною мірою мало сенс, адже вона відчиняла майстрам, прибирала після них бруд та забезпечувала їх напоями.

Дві ванних кімнати я вважала доречними — до цього часу в будинку була лише одна — адже наші діти мали би хлюпатися у власній ванні. Та чи потрібні нам дві кухні?

— Якщо ми опинимося у скрутному фінансовому становищі, — казав Левін, — то завжди зможемо здавати один поверх в оренду, оскільки з власною кухнею кожен поверх перетворюється на окрему квартиру.

— Якщо виникне така необхідність, то завжди можна буде змінити планування, — вирішила я й не дозволила більше зі мною торгуватися з цього питання.

Коли ми — після трьох місяців будівельних робіт — нарешті переїхали, Дітер та Марґо і далі жили там, тож у нас була спільна кухня. Драму було запрограмовано наперед.

Я охайна, майже педантична людина, адже інакше б не стала аптекаркою. Ще малою дівчинкою я залюбки випікала тістечка та пироги, зважуючи все до останнього грама на поштових вагах. Моя кухня блищить, має свою систему, я можу одним рухом відшукати із зав’язаними очима те, що мені потрібно. Я негативно реагувала на неохайність Левіна, але пробачала її йому, як пробачають дитині.

Кухня — це моя маленька лабораторія, царство ароматів, прянощів та експериментів, у якому я відпочиваю після довгого робочого дня в аптеці. Від моєї бабці мені дістався ляльковий магазинчик: у його дерев’яних шухлядах, на кожній з яких прикріплена порцелянова табличка, я зберігаю свої прянощі.

То був перший шок: ваніль, кориця, гвоздика та кардамон лежали не у своїх мініатюрних комірках, а були засунуті до ядучо-рожевої пластикової банки з-під дешевої кави. Замість них Марґо позапихала до моїх шухлядок пластир для ран, гумки для закруток, етикетки для заморозки, скріпки, стиральну гумку та інші неїстівні речі. Я мало не знепритомніла, позбирала всі ті жахливі предмети в одну купу й висипала їх у неприбраній спальні Марґо. Та зрозуміла все правильно: війна почалася.

Через переїзд моє життя дещо ускладнилося. Від моєї першої квартири до аптеки було рукою сягнути, зі Шветцингена трохи далі, а тепер мені доводилося їхати машиною добрих півгодини. Та все ж я не хотіла зараз прощатися зі своєю роботою та самостійністю. Тож зранку прокидалася першою.

Наступним дім полишав Левін — йому треба було в університет, хоча мене не покидало відчуття, що він більше не сприймав навчання серйозно і, найімовірніше, спав собі досхочу. Коли за моїми плечима вже було кілька годин роботи, у віллі ще тільки снідали. То була нав’язлива й неприємна думка ― уявляти їхню спільну трапезу.

Дітеру треба було віддати належне, оскільки він не байдикував: одразу після виходу на свободу зайнявся пошуком роботи, але за професією (він був страховим агентом) вакансій не було. В одній транспортно-експедиційній компанії, куди він теж надсилав резюме, йому запропонували підробіток на посаді водія. Хоча водіння вантажівки — а він навчився цього під час проходження служби в німецькій армії — не відповідало рівню його освіти, він пристав на цю пропозицію.

Відтоді Дітер часто був у роз’їздах; то не була робота на довгострокову перспективу і з чітким ритмом, але я високо оцінила в ньому те, що він не погидував таким підробітком. У вільні від роботи дні він працював у саду, клеїв шпалери та білив ті дві кімнати, у яких жив із Марґо. Виконував він й іншу корисну роботу по дому. Левін віддав йому «мерседес» Германа Ґрабера.

Коли Дітер і Марґо були разом, я не зводила з цієї пари очей. Які між ними стосунки? Важко було сказати напевне: були певні дружні почуття чи то спільна доля, але — наскільки я могла здогадуватися — не було сексуального потягу чи ніжності. Вони хоч спали одне з одним? Оскільки обоє були молодими й спали в одному подвійному ліжку Германа Ґрабера, то були підстави так вважати.

Ми з Левіном жили на першому поверсі у чотирьох кімнатах. У Левіновій «студентській комірчині» постійно працював другий телевізор. Я планувала перенести пізніше спальню і, звісно ж, дитячі кімнати нагору. У напівпідвальному приміщенні раніше була кімната Марґо, а під дахом — дві мансарди, розраховані ще раніше на персонал. Туди позносили всі ті меблі старого Ґрабера, яких не потребували ані ми, ані інша пара. Левін, звісно ж, мав рацію, коли стверджував, що будинок надто великий для двох осіб.

Тож з урахуванням соціального характеру мого мислення, мені дуже важко було сказати Дітеру та Марґо, що їм треба з’їхати.

Та й вони мене не зрозуміли.

— Ми що, заважаємо вам? — запитав Дітер, засмутившись.

Я б залюбки відповіла, що він мені зовсім не заважає, на відміну від його неохайної дружини. Я вагалася — які аргументи навести? Левін, хоч і запевняв мене у протилежному, очевидно, ще жодного разу їм не сказав шукати інше житло.

Вона ж безперервно працює, стверджувала водночас ображена й принижена Марґо. Жінка справді дещо робила, але всі