Інгрід Нолль - Аптекарка

попередниць. У якийсь момент я, немов збожеволіла, розділилася на дві різні особи: блондинка-наречена, яка на заздрість усім святкує найкращий день свого життя, та жорсткошерстий тер’єр, який без вагань роздере кішку, не говорячи вже про іншу велику дичину.

У вечір мого весілля мене поцілувала лише Доріт. Коли я нарешті лягла з Левіном у ліжко, ми одразу заснули, виснажені та перевтомлені. Він багато випив, у мене ж на ногах були мозолі.

— Нове взуття треба спершу розходити, — зауважила пані Гірте.

Мої батьки планували наступного дня відвідати наш спільний дім, а тоді поїхати. Хоча Марґо знала, що ми прибудемо о дванадцятій годині, це не завадило їй досі лежати у ліжку. Вона за цей час не провітрювала кімнат, але розселилася по цілому будинку: більше не можна було сказати, що вона займала лише один поверх. Майстри ще не почали ремонтних робіт, але вже оточили дім риштуванням, привезли черепицю, нові ванни та плитку. Будинок справляв не найкраще враження; коли ж у вицвілому рожевому халаті нарешті з’явилася Марґо, яка тепер знову мала вигляд потріпаного м’якого ведмедика, я, з одного боку, заспокоїлася — бо такою вона точно не могла подобатися Левіну, а з другого — відчула себе приниженою перед власною сім’єю.

Але моїх батьків цікавила не так Марґо, як аристократичний стиль вілли; насамперед їх здивував сад з високими ялинками, які я любила найменше через їхню низькопробну німецьку похмурість. Я навіть роздумувала над тим, щоб їх зрізати, а на їхньому місці посадити вишні та яблуні. Кортадерія на вході до саду теж мені заважала — але знову ж таки вона подобалася Левіну, який дитиною любив хуліганити її високими колосками.

Як тільки мої батьки та Боб зі своєю сім’єю нарешті поїхали, я одразу ж перейшла до розмови про смерть Германа Ґрабера. Левін удавав із себе дурного.

— Старий лікар хоче привернути до себе увагу, — сказав він. — Зрештою, я сам бачив дідуся; ідеальна картина упокоєння, чесне слово. Невже ти більше довіряєш тому базікалу, ніж мені?

Я мало не сказала: «Так». Але невже наше подружнє життя мало одразу ж починатися з суперечки? А тут іще та справа з Марґо ― щоправда, я не хотіла щось стверджувати лише на основі необґрунтованих ревнощів.

Настрій у мене був кепський, я шкодувала, що не пішла на тиждень у відпустку. Я б залюбки поїхала на кілька днів у Венецію, але Левін дотримувався похмурого переконання, що там доведеться тинятися по визначних місцях серед натовпу америкосів та японців. Він більше хотів побачити Гонконг. Тож ми домовилися під час наступної відпустки полетіти на три тижні до Східної Азії, а цього разу утриматися від подорожі.

Сказати правду, я раділа, коли знову йшла на роботу. Хоча Левін і був милим та дарував мені дорогі на вигляд речі, у яких я не мала потреби, але загалом я знала, що то були спроби підкупу. Він же одружився зі мною не через мої гарні очі.

— А ви? — тут знову в розповідь утрутилася пані Гірте, яка цього разу не спала ані секунди.

— Що я?

— Я маю на увазі, що й ви вийшли за нього, щоб нарешті мати дитину.

— Навіть якщо й так, — відповіла я не зовсім привітним голосом.

Вона не вгавала, тож далі я почула у свій бік цитату з Біблії: «Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким».[5 Мт. 19:14, переклад І. Огієнка.]

— Добраніч! — відповіла я.

8

Імовірно, пані Гірте нишпорить у моїй шухляді так само, як і я в її; а втім, мені було б украй неприємно, якби вона знайшла там листівку Левіна й лист Павела. Нещодавно я таки дещо вполювала: в одному з її детективів лежала фотографія. Одягнена у спортивну парку, вона везе на прогулянку чоловіка у візку; найпевніше, пані Гірте шукала умиротворення на ниві милосердя. Паралізований, мабуть, колись мав досить добрий вигляд, зразок постарілого шістдесятивосьмирічного, хоча зараз можна помітити лише мізерні залишки колишньої особистості.

Останнім часом вона проявляє до мене більше зацікавлення, але це не приводить до того, що вона розповідає щось про себе — мабуть, там нема що розказувати. Хай там як, це до сміху нудно, коли вона з пані Рьомер балакає про собак, лікарів та колишніх колег. Можливо, саме через це сусідка невтомно підштовхує мене до розповіді.

Левін не казав цього прямо, але очікував, що я перепишу все майно на нього. Він давав мені це зрозуміти усілякими натяками та любовними жестами зі свого боку. Я скористалася цією ситуацією, щоб таки дізнатися, чому Дітер та Марґо одружилися.

— Вона якось забезпечила йому алібі, — невпевнено сказав Левін.

— Фальшиве алібі?

— Звісно.

Після довгих наполягань я таки дізналася, що Марґо тоді завагітніла.

— Від Дітера?

— Імовірно.

― І де ж та дитина?

— Марґо сиділа на наркотиках, навіть під час вагітності. Дитина побачила світ передчасно, тож померла.

Це все так зачепило, що мене годі було заспокоїти.

— У цій історії був і свій позитив, — розповідав Левін. — Марґо пережила настільки сильний шок, що припинила колотися.

Хоч мені трішки й було шкода Марґо, але з іншого боку, я не могла збагнути її безвідповідальності. І ще та справа з алібі. Він про це не розповів.

Щовихідних ми їздили до Фірнгайма, щоб перевірити, як ідуть справи у майстрів. У мене тим часом виникла якась внутрішня любов до свого дому. Зимовий сад завжди був моєю мрією. Його