Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

не дали їм цього зробити. Але через декілька днів поляки приїхали вже з озброєною жандармерією і будівельний матеріал таки забрали.

На українських землях польська влада намагалася укорінитися глибоко й надовго. У 1921-1922 роках в родючих полях за Дворіччям з’явилося нове поселення — Веселуфка (по-нашому Веселівка). Її мешканцями стали переселенці з Польщі. У 1931 році їх вже було тут 416, а в місцевій початковій польській школі навчалося 92 дітей. (Зараз, у 2015 році, у Дворічанській початковій школі «незалежної» України — всього 15 учнів). Весело жилося полякам у їх Веселуфці. Але: «завжди так не буде»...

Через вісім років Польщі не стало як самостійної держави. У 1939 році енкаведисти в одну зимову ніч («на сборы даєм один час!») вивезли усіх поляків з їх хутірської Веселуфки. Опинилися ці ні в чому не винні прості трударі аж на Далекому Сході...

А дворічанська церква Матері Божої Неустанної Помочі (збудована в 1905 році, кам’яна, реставрована 1988 року) стоїть і досі. Навколо неї є міцний кам’яний мур — жителі села вдруге зібрали гроші на камінь...

Батько мій розповідав про події, які сталися на оболоні між церквою і школою у березні 1944 року. Йому було тоді 14 років. Коли відступали німці, згадував батько, їх ар’єргардний загін на підводах зупинився якраз під вікнами школи.

Було добре чути німецьку мову. Діти дивилися у вікно і не розуміли, про що говорять німці. А їх учитель — пан Нестерчук, професор, як його величали селяни, польською і німецькою мовами володів досконало.

Обличчя його стало смутним, він сказав своїм учням:

— Я зараз вийду до німців, а ви будьте напоготові бігти додому, коли зі мною що станеться...

Діти бачили через вікна школи, як пан професор підійшов до німців і почав розмовляти з ними їхньою мовою. Озброєні вояки уважно слухали беззбройного вчителя. Потім почали активно шварготіти між собою. Нарешті вони відпустили дворічанського вчителя і рушили далі на захід...

— Про що ви з ними балакали, пане професор? — запитав батько, один з кращих його учнів.

— Я почув, Мілю, що вони мали намір спалити наше село. Одні збиралися це зробити, інші переконували, що для цього вже нема часу — фронт близько. Я підійшов якраз у розпал їхньої суперечки і сказав німецькому офіцерові, що в селі є озброєні люди, які не дозволять безкарно спалити їхні оселі. Якщо вони поїдуть з Богом, то їх ніхто чіпати не буде. Якщо ж ні — буде бій...

Так український учитель Нестерчук врятував Дворіччя від можливого спалення. Він дуже ризикував, бо німці могли його убити і спробувати спалити село. (Невідомо ще, який опір могли б учинити досвідченим німецьким фронтовикам необстріляні і не так добре озброєні дворічанські хлопці). Але на них, очевидно, вплинула бездоганна німецька мова пана професора і впевненість, з якою він говорив.

Такі Вчителі були у мого батька.

Німці відступили. Прийшли «визволителі». Першим ділом вони постригли наголо і кинули на фронт, майже беззбройних і зовсім не навчених військовій справі, триста дворічан. Сорок з них загинули, серед них і рідний брат мого батька Євген Козак. А другий його брат — Мирон — повернувся після війни додому. Але прожив недовго. Його, пораненого, санітари вирубали з брили льоду, на якій він пролежав цілу ніч.

Коли старий дерев’яний хрест на могилі мого вуйка (дядька) Мирона зігнив, батько зробив залізного. А добрі майстри з Луцького приладобудівного заводу викарбували на табличці з нержавіючої сталі такі прості слова: «Тут спочиває МИРОН КОЗАК. 1923 — 1949. Вічна йому пам’ять».

(Точнісінько такі ж слова напишуть колись і на моїй могилі, тільки дати народження й смерті будуть іншими. Батько назвав мене Мироном в честь свого брата).

...Керовані Москвою українські комуністи вигнали зі школи учителя Нестерчука з його дружиною (як неблагонадійних і «гнилих» інтелігентів) і поселили у школі нових учителів — подружжя Гуралів з маленькою донькою. Ці вчителі вже не знали ні польської, ані німецької мов. Учні їх не любили.

...Часи були тривожні. Якось надвечір на другий день Різдва 1947 року у Дворіччя прийшла боївка вояків УПА — відігрітися, поїсти... Вночі село несподівано оточили енкаведисти. Прориваючи з боєм те вороже кільце, українські партизани втратили трьох своїх побратимів. А через місяць, однієї лютневої ночі у вікно кімнати вчителя Гураля постукали озброєні люди. Молода дружина Гураля на все життя запам’ятала ту свою останню ніч з чоловіком. Вона, як на сповіді, розповіла про неї дворічанам.

...У кімнату зайшло п’ятеро вояків УПА. Привіталися. Мала донечка Гуралів прокинулася і почала плакати. Хтось із нічних гостей дав дитині цукерку. Мала заспокоїлася. Другий бандерівець обшукав одяг і ліжко учителя. Під подушкою у нього був пістолет «ТТ».

— Москалі дали? — поцікавився вояк УПА.

— Та що ви, хлопці, то я так його тримаю, на всякий випадок...

— А цю записку ти, Іудо, також «на всяк випадок» минулого Різдва доправив енкаведистам, — і підніс до очей Гураля клаптик паперу. Свій почерк радянський учитель упізнав і зблід, як смерть.

— Одягайся, підеш з нами...

Тут уже заплакала дружина Гураля. Її заспокоїли:

— Не бійся. З тобою і дитиною нічого не зробимо, але сиди тихо і до білого дня нікуди зі школи не йди!

Гураль пішов у ту темну зимову ніч, і більше ніхто ніколи його не бачив. Нема ні його, ані його могили.

А безіменна могила тих трьох молодих хлопців з Української Повстанської Армії й досі є на дворічанському цвинтарі. Якось влітку люди бачили біля тої густо порослої барвінком могили незнайому жінку. Поплакала, помолилася, вийшла на дорогу, зупинила автобус на Тернопіль. Хто вона? Звідки приїхала? Куди поїхала? Ніхто не знає...

Замість Гуралів у село прислали зі сходу України нову вчительку — Софію Михайлівну.