Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості... Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту, — християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.

Світ і природа, що були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радости, в очах християнина — се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси.

Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво, що вже найдавніші поганські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були вражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, або бездонно-забобонними, або заклятими ворогами всієї людської суспільности». (Іван Франко. «Дайте Алігієрі». Львів, 1913 рік).

...«Свіжістю і новизною» віє від недавнього виступу професора Московської духовної академії протодиякона А. Кураєва, присвяченого церковній забороні на гру в шахи. Виявляється, це єдиний вид спорту, заборонений візантійськими канонами. Чому? Бо нібито шахи «розпалюють ненависть до суперника, шахові турніри є справжніми гадючниками, вони мають окультне навантаження».

Зовсім інакше, ніж християнський церковний канон, поціновує шахи «поганська» поетеса Ліна Костенко. Ось її вірш «Гамбіт Стейніца», присвячений творчості першого чемпіона світу:

Буває розум — як горіння горна, як спалах дня, як пінисте вино. А в нього розум — як повільні жорна, що довго перемелюють зерно. Він не любив азарту, ані риску раптових геніальних озарінь. І не було захопленого блиску в його очах, — а тільки думи тінь. Напружено, спохмурено і сумно в руках тримав перипетії гри. І витримці запеклій важкодума здавались найблискучіші майстри. І в результаті досвіду, і вміння, і перемог, що дивували світ, на нього опустилось озаріння — він винайшов, він сотворив гамбіт. Актор не вірить так в своє призвання, ханжа не вірить в Боже битіє, дикун не вірить в силу заклинання, як Стейніц вірив в дітище своє. Воно для нього — вимріяна казка, вершина мислі і душі політ... В житті найпершу Стейніцу поразку приніс його улюблений гамбіт.

Разюча світоглядна різниця! (Українці, до слова, можуть гордитися творчими і спортивними досягненнями нашого шахового генія, уродженця Тернопілля Василя Іванчука і мають можливість отримувати величезну естетичну насолоду, переглядаючи його вибрані партії. Саме завдяки натхненній грі Василя Михайловича Україна двічі ставала переможницею Всесвітніх шахових Олімпіад. Ізраїль — жодного разу...)

Академія Платона, яка виплекала багатьох учених мужів (Арістотеля, наприклад) у 529 році після різдва Христового була закрита візантійським імператором Юстініаном (християнином!) як розсадник язичницької мудрості. З тої ж «причини» християни спалили безцінну Олександрійську бібліотеку, а потім і живого Джордано Бруно...

Потім затяті апологети християнства посварилися. Поділ християнських церков на Східну і Західну стався у 1054 році (якраз у рік смерті Ярослава Мудрого). Папа Римський і патріарх Константинопольський навіть публічно анафемували (прокляли) один одного — ото «християнська любов» до ближнього!..

Ось чому я не християнин. Але вірую в Бога: «Пізнай себе. Знай міру. Виконуй заповіді». «Бог один у множестві»!

...«На чому ми там зупинилися, серце?»

Про «релігію батьків своїх» часто думала Леся Українка. Їй «страшно подобалися» (слова самої Лесі) світлосяйні гімни Рігведи. Вона обіцяла матері написати поему про Перуна. Не в стигла... Зате встигла написати феєричну «Лісову пісню», зі сторінок якої до нас вічно промовлятимуть «золотокудрі сини тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць».

За крок до смерті, 12 квітня 1913 року, Леся пише матері, протестуючи проти карикатурного змалювання наших дохристиянських Богів одним з дописувачів «Вісника культури і життя»: «...його боги чисто кацапські, коли не фінські, і я в них зовсім не пізнаю „релігії батьків моїх“, що відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах і легендах».

Коментуючи цього листа Лесі Українки до матері, професор Володимир Шаян пише: «Забули ми самі про світло сяйність нашої Утрені, про Владарську Достойність Сварога та про всіх золотокудрих синів Дажбога, які творили і втілювали собою безсмертну Мудрість, Мужність, Красу і Силу Української нації».

Забули? Згадаймо! Хай «душа скарби прадавні стереже»!

Як пробудити Душу? Послухаймо Берегиню Українського майдану Ольгу Богомолець: «У кожної людини є Душа. Душа — добра і світла. Коли Душа пробудилась — людина творить чи кохає. Коли Душа спить — панують байдужість і розрахунок. Як пробудити Душу?»

***

...Згадуючи самі початки засвоєння мною елементарної грамоти, мимоволі згадуються і ті дворічанські легенди і бувальщини, які пов’язані зі школою і церквою навпроти школи.

Мама розповідала, як малою, коли було їй десь шість-сім рочків (то був приблизно 1935 рік), вона стрімголов бігла разом з дорослими навпростець через городи до церкви, щоб не дати полякам вивезти з-під її стін камінь, який дворічани закупили і завезли, щоб спорудити навколо церкви міцний мур. А поляки приїхали возами і нахабно хотіли забрати той камінь на спорудження костьолу. Люди