Франц Кафка - Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

скривдженим, може, й позаздрив би мені і вже напевне був би невдоволений — і не міг би побороти свого невдоволення — тим, що повертається назад сам. Сам — ти розумієш, що це означає?

— Так, але ж він може дізнатися про наше одруження й від когось іншого?

— Я не здатен цьому запобігти, але в нього такий спосіб життя, що навряд.

— Якщо в тебе такі друзі, Ґеорґу, то тобі взагалі не треба було заручуватися.

— Ми обоє винні. Але я тепер і не хотів би, щоб було інакше.

І вона, уривчасто дихаючи під його поцілунками, ще сказала:

— Але ж це мене ображає.

Тоді Ґеорґ подумав, що справді нічого страшного не буде, як він напише про все приятелеві. «Я такий, як є, і хай він мене таким приймає, — подумав він. — Я ж не перероблю себе на такого, з ким би, може, було б легше приятелювати».

І в довгому листі, який Ґеорґ написав того недільного ранку, він справді повідомив приятелеві про свої заручини такими словами: «Найкращу новину я лишив на кінець. Я заручився з панною Бранденфельд, дівчиною із заможної родини, що оселилася тут через кілька років після твого від’їзду, отже, ти навряд чи знаєш її. При нагоді я напишу тобі докладніше про свою наречену, а сьогодні досить буде сказати, що я дуже щасливий і що в наших із тобою стосунках сталася тільки одна зміна: досі ти мав просто приятеля, а тепер маєш щасливого приятеля. Крім того, в моїй нареченій, яка передає тобі сердечне вітання, а невдовзі напише сама, ти здобудеш щиру приятельку, а це для неодруженого чоловіка не така вже й дрібниця. Я знаю, багато що не дає тобі змоги відвідати нас, та хіба моє весілля не було б достатнім приводом махнути рукою на перешкоди? Але хоч би що там було, роби як сам знаєш і зважай тільки на себе».

Ґеорґ довго сидів за письмовим столом, дивлячись у вікно й тримаючи в руці листа. На вітання знайомого, що проходив вулицею, він відповів неуважною усмішкою.

Нарешті він засунув листа в кишеню, вийшов зі своєї кімнати й подався невеличким коридором до батькової, розташованої навпроти, куди не навідувався вже кілька місяців. Та в цьому й не було потреби, бо він постійно бачився з батьком у крамниці й вони одночасно обідали в ресторані, і хоч про вечерю собі кожен дбав сам як йому хотілося, потім вони, коли Ґеорґ не йшов, як це переважно бувало, до когось із приятелів, а тепер до нареченої, ще трохи сиділи разом у спільній вітальні, кожен утупивши очі у свою газету. Ґеорґ здивувався, що в батьковій кімнаті, яка виходила вікном на вузеньке подвір’я, було темно навіть такого сонячного ранку. Он як затіняє її висока стіна навпроти. Батько сидів біля вікна в кутку, повному всіляких речей, що нагадували про покійну матір, і читав газету, тримаючи її перед очима боком через якусь хворобу очей. На столі стояв недоїдений сніданок, власне, майже не початий.

— О, це ти, Ґеорґу, — сказав батько й відразу рушив йому назустріч.

Його важкий халат розхристався, поли метлялися, коли він ішов. «Батько й досі ще велетень», — подумав Ґеорґ.

— Тут страшенно темно, — сказав він.

— Авжеж, таки темно, — відповів батько.

— Ви ще й вікно зачинили?

— Мені так краще.

— Надворі зовсім тепло, — мовив Ґеорґ, ніби продовжуючи сказане раніше, і сів.

Батько прибрав посуд зі столу й поставив його на шафку.

— Я, власне, тільки хотів вам сказати, — повів далі Ґеорґ, неуважно стежачи за батьковими рухами, — що все-таки написав до Петербурга про свої заручини.

Він був витяг листа з кишені, але потім засунув його назад.

— До Петербурга? — перепитав батько.

— Ну, своєму приятелеві, — пояснив Ґеорґ, намагаючись глянути батькові у вічі, й подумав: «У крамниці він зовсім інакший. Як він тут розсівся, ще й схрестив руки на грудях».

— Ага. Своему приятелеві, — мовив батько, наголошуючи на останньому слові.

— Ви ж, тату, знаєте, що я спершу не хотів йому казати про свої заручини. Лише з тактовності, іншої причини не було. І самі знаєте, що він важка людина. Я подумав собі: хай він довідається від когось іншого про мої заручини, — цьому я не можу запобігти, хоч він живе таким самітником, що навряд чи знайшовся б хтось, що сказав би йому про це, — та тільки не від мене.

— А тепер ти передумав? — спитав батько, тоді поклав газету на підвіконня, а на неї окуляри й накрив їх долонею.

— Так, тепер я передумав. Якщо він мій добрий приятель, вирішив я, то мої щасливі заручини повинні бути і його щастям. Тому я більше не вагався й написав йому про все. Але, перше ніж укинути листа в скриньку, хотів сказати про це вам.

— Ґеорґу, — мовив батько і розтягнув аж до щік беззубого рота, — послухай! Ти прийшов до мене порадитися у цій справі. Безперечно, зробив добре, честь тобі і хвала. Але це ніщо, гірше за ніщо, як ти не скажеш мені тепер усієї правди. Я не хочу зачіпати того, що не стосується до цієї справи. Після смерті нашої дорогої матері почало діятися щось недобре. Може, для нього настав час і, може, раніше, ніж думалося. У крамниці багато що проходить повз мене, може, від мене й нічого не приховують, — я зовсім не хочу висловлювати припущення, що від мене щось приховують, — я вже не той, що був, пам’ять слабне, я не можу за всім устежити. По-перше, це природний процес, а по-друге, смерть нашої матусі вдарила по мені куди тяжче, ніж по тобі. Та коли вже ми зачепили цю історію з листом, то прошу тебе, не дури мене. Це дрібниця, не варта доброго слова, тож не дури мене. Ти справді маєш приятеля в Петербурзі?

Ґеорґ збентежено підвівся.

— Облишмо моїх приятелів. Тисяча приятелів не замінить мені батька. Знаєте, що я думаю? Ви не бережете себе. А старість вимагає свого. Мені в крамниці без вас годі обійтися, ви добре знаєте, та якщо праця в ній загрожує вашому здоров'ю, я завтра ж зачиню її назавжди. Такий спосіб життя для вас не годиться. Вам треба змінити його. І змінити докорінно. Ви тут сидите в темряві, а у вітальні вам було б добре видно. Ви тільки покуштували їжу, а вам треба як слід попоїсти. Ви сидите з зачиненим вікном, а свіже повітря було б вам дуже корисне. Ні, тату! Я покличу лікаря, і ми робитимемо те, що він