Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

Понуро подивився на нього Павло. А Віктор поволі міряв кроками кімнату.

— Розгардіяш у нас — вибачай… — зауважив Мушник.

Віктор зупинився.

— Щось тут, бачу, сталося? Наталя де?

— Не знаю… не, казала…

— Правда, — несподівано погодився Віктор. — Чого б мала казати?

Павло не зрозумів:

— На щось натякаєш?

— Та ні… — трохи завагався Віктор, та запитав: — Не можеш збагнути?

Павло знову став на широко розставлені ноги.

— Слухай, Вікторе, до наших з Наталею справ нікому нема діла! Запам'ятай.

— Мовчу.

— Та ні, ти говори.

— Нічого, нічого… Я ще тебе послухаю.

Відвернувся потому Павло, відчуваючи, як його усього заливає кров: невже Віктор дізнався про нього через витверезник? Бо навряд чи бачився з Наталею — то було би видно по його очах, мав би інакший настрій. Витверезник!..

А Віктор помітив, що Павло знітився, і пішов у наступ.

— Я все знаю, чому ти збентежений. Така вже моя служба, що повинен знати.

Павло зітхнув:

— Вікторе, я справді завинив, але не подумай, що перед тобою… Я почуваю себе винним лише перед Наталею.

Мовчав Віктор, мовчав і Павло.

Погорілякові з язика зривалося: і Наталя, і я — ми обоє звинувачуємо тепер тебе, Павле, у тяжкому злочині… Та стримався.

І Мушник продовжив:

— Звичайно, це не означає, що Наталя у всьому права. Ти цього не можеш зрозуміти, бо не можеш глянути на неї об'єктивно. Старе тобі очі застеляє, та все одно послухай, що я тобі скажу…

Віктор вирішив: вислухає його до кінця, не перебиваючи, — ану ж, яку картину намалює сам. Чи зізнається, розкриє себе Мушник? Постанова на арешт поки що теж мусить зачекати. І експерти хай на якийсь час притримають своє авторитетне слово… Хоча йому, Віктору, тепер нетерпілося схопити Мушника за руки і твердо сказати: ти затриманий! Бо вже собі подумав: хіба в тому щось дивне, як перед ним/поводиться Павло? Було б незрозуміло, якби поводився інакше! Наївного незнайку вдає, невинною овечкою прикидається… Заклав руки за спину, заходив по кімнаті. І мимоволі перебив:

— Ти начебто мене злякався, Павле?

— Зовсім не злякався.

— Правда це, чи лиш мені так кажеш?

— Ні, я нічого не боюся.

— І себе?

Павло сів і згорбився:

— Не знаю… Себе, може, й боюся.

— Це чому?

Павло ніби не звернув уваги на його запитання, забув про все на світі. Окрім того, що він хотів знати.

— Все-таки скажи, Вікторе, встигли тобі вже доповісти, що я натворив?

— Як на це дивитися…

Вікторова стриманість передавалася і Павлові. Він уточнив:

— Часом, не бачив Наталю?

— Коли?

— Вчора…

Насупився Павло:

— Може, тобі про мене щось казала?

— Жодного слова.

— Це на неї схоже. Така вона скритна і переді мною. Інакше б не мусив її підозрівати, і не вийшло би біди.

— Якої біди, Павле? Ти з самого початку говорив, що у вас біда, та не сказав — яка.

— Ой, Вікторе! Як вчасно ти навідався до нас. Без тебе мені з нею тепер не помиритися. Ти завітав до нас, як добрий дух!

— Та що сталося?

— Нічого страшного… Окрім великої дурниці, якої я навіть сам собі простити не можу. Тим більше — Наталя мені не простить.

— Ну, ну?

— Скажи, Вікторе: бувають такі сім'ї, щоб чоловік чи жінка не зраджували?

Віктор не стримав усмішки;

— Тобі ліпше знати.

— Я думаю — ні!

— Чому?

— Чому? — підозріло глянувши на Віктора, перепитав Павло. — Ти що, таки й досі неодружений?

— Неодружений!

— Вибач, Вікторе… Не можеш забути її?

— Це не має значення. Тим більше тепер…

Павло його не чув — виряченими очима дивився на свого колишнього суперника, не знаючи, чи вірити тому, що зійшло на думку? Наталя таки зрадила йому — і в анонімному листі ніякої брехні, усе правда. А зрадила з Віктором! Він свого домігся! Як же інакше пояснити, що й досі неодружений? Та й на роботу влаштувався не десь, а саме тут, де живе Наталя! Давно добирався до неї і добрався! Давно підповзав, муркочучи, котик! Закрутив їй голову — через те і рвалася тоді на побачення, що не встигла у хаті й присісти.

З кожною миттю все з більшою і більшою зненавистю дивився він на Віктора — нахаба який! Як він посмів з'явитися до них на квартиру! Зразу не впізнав його, тому здали нерви. Але якщо котик — Це Віктор, його давній і друг, і суперник, — тут інша розмова!

У Павла одразу засвербіли руки, стиснув їх у кулаки. Тоді згадав, що Віктор — міліціонер, і стримав свій гнів: особа офіційна, ще можуть засудити. Але нехай не думає Віктор: не такий він дурень, збагнув, що й до чого! Може й розумно зміркувати. От ще прийшла одна слушна думка: треба зачекати, коли повернеться Наталя, подивитися на її поведінку — переглядатимуться, певно, одне одному знаки робитимуть. Нехай! Сяде з ними за стіл, як годиться, наллє вина… Аби лише застала його тут… Не витримав Віктор:

— Ти начебто когось чекаєш, Павле?

— Ні, ні… Ти сиди… Кого ж я чекаю, як не свою дружину Наталю… Такий гість у домі, а вона чомусь не поспішає. Що б це могло значити?

— Хочеш, щоб я тобі сказав?

— Коли прийшов, то вже кажи — розкривай карти до кінця.

— Добре, тоді слухай!

— Маю час — послухаю. Вибачай, що так-от, не за чаркою. Ось прийде Наталя…

Мимоволі Віктор подумав собі знову: чи при своєму розумі, Павло? Надто бо став буйний і такий сміливий, впевнений у собі, немов хоче перед ним сотворити чудо. Невідома сила вже і його, Віктора, змушувала скоса дивитися на двері, ніби сподівався, що диво таки станеться: ось увійде Наталя…

Та й увійшла! Побачив, як рвучко вона штовхнула двері, заглянула в кімнату. Ніхто інший — як вона, Наталя: зовсім така, як знав її колись!

Отямившись, Віктор зрозумів — це та дівчина, яка дуже схожа на Наталю. Саме вона вчора від нього втекла, й боявся, що ніколи більше не побачить… «знайому незнайомку». В рожевому береті, у рябенькій хусточці на шиї. Ось вона — зупинилась прямо перед ним, дивиться й дивується, як це могло статися, що знову зустрілися? І де — не на вулиці, а в знайомій для обох квартирі.

А він гарячково міркував над тим, як її утримати, аби не злякалася і знову не втекла, бо ж тепер не побіжить за нею.

Павло раптом рвучко подався до дівчини:

— Це ти, Вероніко?

— Я, Павле, не бачиш?

— Геннадія шукаєш?

— О, ні!..

— Встигли вже посваритися?

— Чого нам