Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

О господи, оце дожилася. Тут і не такі бували, та поводились чемно!

Ех ти, мавпа, діжа з тістом!

Вийшовши з вілли, я відчув себе якось особливо легко — так буває, коли скинеш важке зимове вбрання і вдягнешся по-весняному. Ех, шкода, коваль не бачив, як я тримався. Я жалкував тільки, що наговорив багато зайвого. Я ж приходив до них не для того, щоб сперечатись, а заради Ванди. А те, що я вчинив хоч якийсь там переполох серед ворогів, сповнило мене почуттям задоволення й вернуло внутрішню рівновагу.

А чому, власне, так сталося?

Згодом, уже після війни, здається, 1946 року, гнаний чимось — чим же, як не почуттям самотності? — повернувсь я в рідні місця. Мабуть, шукав забуття, ходячи слідами свого першого кохання. Я розшукував Ванду, писав їй листи за кордон, куди вона втекла перед наступом Червоної Армії, під крильце свого батечка. Вона відповіла, що повернулася б до мене, хоч я й комуніст, але не вернеться в «таку» Польщу. Бо я живу ідеєю Народної Польщі, а в такої людини на інше почуття вже не лишається місця.

Вона ще могла б примиритися з моїми переконаннями, але не з почуттями. Не хоче знову страждати. Наді мною тяжітиме відповідальність за кожну похибку, за кожну невдачу, з ранку до вечора я гучно битиму на сполох. А їй яка з того радість?

Я не йняв віри, щоб хтось міг зректися Польщі з особистих міркувань, і вбив собі в голову отаке: це адвокат, вирішивши повернутись на батьківщину, продиктував дочці брехливого листа, щоб змусити мене забути про своє кохання й припинити розшуки. Він вже повернувся, переконував я себе. Земля горить у нього під ногами, бо він співробітничав з НСЗ[17] і ось тепер, забравши дочку, він утік до лісу й організував банду. Якраз тоді в нашій місцевості орудувала банда, чинила напади, потім десь зникала, і ніхто не міг її вислідити. Я пішов до начальника Управління безпеки, запевнив його, що натрапив на слід фашистських злочинців, і попросив дати мені кілька хлопців, готових на все. Мені довіряли, отже, трохи подумавши, начальник дав у моє розпорядження п’ятьох своїх співробітників та взвод солдатів з корпусу внутрішньої безпеки. Яке ж було їхнє здивування, коли за район дій я обрав «наш ліс»! «Та це ж садочок, тут і гадюка не сховається». — «Не турбуйтесь, тут може сховатися щось дуже велике, ціле людське життя, і до того ж навік.

Хіба у вас нема особистих споминів?» Чому я почав ці розшуки, всі зрозуміли лише тоді, коли, ретельно перетрусивши лісок, я запропонував улаштувати вечерю по-партизанському, з диких кролів, засмажених на багатті, під склепінням лісу та зоряного неба, слухаючи шум дерев та крики нічних птахів. Багаття я розіклав там, де сталося наше з Вандою перше самоспалення.

Солдати смажили кусні м’яса, обертаючи їх на багнетах, на вогні шкварчали краплини жиру, полум’я кидало відблиски аж на гілля дерев, а я, повний туги, розповідав свою сумну історію:

— Чому так сталося? Я мусив знайти хоч одну ланку, хоч одного з тих, хто був винен у всіх нещастях за того проклятого ладу. Знайшов і вдарив по ній, як умів.

Адвокат заслуговував кулі, але піти на таке не можна було.

Не можна, та й годі. Я не хотів здобути Ванду з його ласки, а без цього вона якось вислизала з моїх рук. Ще й тепер мені сниться, що ми з адвокатом біжимо наввипередки, і приз — Ванда. Ми ганяємось один за одним, як двоє оскаженілих потвор. Дві голови на одному тулубі й тільки одна пара ніг… Я вбиваю його… Сліплять мене її груди. «Застебни гудзички, застебни гудзички», — шепоче Ванда.

Ті гудзички починаються в неї на грудях, тепер я вже знаю, знаю, тільки надаремне. Прокидаюсь, сорочка на мені мокра до рубця. Я думав, що наздожену його тут.

Може, на тій стежці, де ми з Вандою не могли вміститися поруч і йшли одне за одним? А може, там, звідки чути гарчання якогось звіра, що пожирає пташку, кроля чи зайченя? Чуєте? Вона тоді завмерла, злякана й готова на самопожертву. «От би зараз сховатись у воду». — «То сховаймось». І ми ховались у високій траві, в зеленій воді.

Може, тепер я там хотів його зустріти? І вбити.

Вчинити інакше я б не міг. А якби зустрів тут їх обох — і його, і її, що тоді? Вона знов була б моєю, вона б усе знесла… ох, Вандо! — але моє серце краяла б думка, що навіть після того, як народ переміг, моє приниження не кінчається.

Одні слухали мене співчутливо, в інших ледь тремтіли руки. Вони кивали головами, а потім відпровадили мене до міста як навіженого. Ото сміх! По дорозі співали задьористу пісеньку, одну з тих, які народжувались на дорогах війни від туги за домівкою та жадоби до кохання і вмирали, тільки-но життя починало налагоджуватись:

Чим віддячу за той давній блиск,

Коли ти звелася на повію?

Допоможе пістолета тріск —

Ти впадеш, — про інше я й не мрію.

Я сів на лавочку в парку, де почалось наше кохання, на серці лежав якийсь тягар. Наді мною з кряканням пролітали ворони, прямуючи до лісу. В голові тріщало, ніби хтось тріски ламав. З узвишшя біля залізничної станції долинало жалісне волання: «Байгеле, байгеле!»

Пригніченість, безцільність, порожнеча. А потім страх перед самотністю, що мало не примусив мене зірватися з місця, бігти кудись наосліп, топтати, вбивати… Крізь усі перепони пробитись до Ванди, міцно схопити за руку й не відпускати. Я щосили вчепився в лаву. А треба було б не гаючись бігти. Адже ж Ванду, напевно, вирядять кудись.

І впаде кришка повноголосого фортепіано. Нас розлучать?

Це залежить від того, чи сама вона погодиться на розлуку. А якщо погодиться, то це означатиме, що вона дивиться на мене так само, як у ті часи, коли думала, що всі мої вчинки продиктовані найгіршими намірами. Їй не вдалося «виправити» мене, але навіть від свідомості цього мені не буде легше, якщо вона справді мене покине. Що тоді робити? Вбити кого-небудь з їхнього кола, щоб кров’ю змити це приниження. Що ж, уб’ю… О свята наївність!

Як бачите, я не здався. Ідучи на таку крайність, я плекав надію, що цим утримаю Ванду від небезпечного кроку.

До гімназії, де в гімнастичному залі відбувався прощальний бал, я пішов пізно, вже після того, як смеркло.