Томас Манн - Доктор Фаустус

Що стосується моєї особи, то в мене з ними були набагато тепліші стосунки, — і не дивно, бо я невдовзі мав стати їхнім колегою і вже цілком поважно заявив про це. Я також мав право вважати себе за доброго учня, але міг ним стати і став тільки завдяки відданій любові до учбових предметів, особливо до давніх мов і до класичних поетів та істориків стародавніх часів, — ця любов спонукала мене до праці, змушувала напружувати свою силу; а тим часом Адріан ніколи не приховував, навіть відверто показував мені і, як я справедливо побоювався, вчителям також, що він цілком байдужий до гімназійного курсу і вважає його, так би мовити, чимось другорядним. Це мене часто лякало — не через його кар'єру, з такими здібностями завжди свого доб'єшся, мене тривожило інше: до чого ж він не байдужий, що для нього не другорядне? Я не бачив «головного», але його й справді не можна було побачити. В такі роки шкільне життя заміняє справжнє життя, та воно і є справжнє: шкільні зацікавлення замикають обрій, потрібний для створення цінностей, що на них, хоч які вони умовні, людина випробовує свою увагу і свої здібності. Але ті цінності можуть стати для людини пробним каменем лише тоді, як вона не бачитиме їхньої умовності. Віра в абсолютні цінності, завжди ілюзорні, здається мені необхідною умовою життя. А от здібності мого приятеля міряли по цінностях, у відносності яких він, здається, не сумнівався, тільки не ясно було, чому він вважав за можливе так легковажно їх трактувати. Поганих учнів є повно. Адріан же був своєрідним феноменом: поганим учнем в образі першого учня. Я кажу, що мене це лякало, але, з іншого боку, як це мені подобалось, яким здавалося привабливим, як поглиблювало мою відданість. Правда, до тієї відданості — не знаю, чи хто зрозуміє чому — домішувались крихта болю і безнадії.

Хочу сказати, що в іронічно-зневажливому ставленні Адріана до шкільних премудрощів і вимог був один виняток — його явна цікавість до дисципліни, в якій я не мав великих успіхів, а саме до математики. Моя власна слабкість у цьому предметі, яку врівноважували тільки радісні досягнення у філологічних дисциплінах, змусила мене зрозуміти, що прекрасні успіхи в певній галузі неодмінно пов'язані з любов'ю до предмета, і тому для мене була справжня втіха усвідомлювати, що хоч цій умові мій приятель теж підлягає. Адже математика як прикладна логіка, що, проте, перебуває у сфері високої, чистої абстракції, посідає своєрідне, посереднє місце між гуманітарними її природничими науками, і з Адріанового зауваження у розмові зі мною про втіху, яку вона дає йому, я зрозумів, що він сприймає це її посереднє становище як особливо високе, панівне, універсальне чи, за його ж таки висловом, «справжнє». Коли я почув від нього те слово, серце мені залила хвиля радості. То був якір, опора, виходить, недаремно я питав себе, що ж для нього «головне».

— Ти просто ледачишся полюбити її,— сказав він тоді мені.— Зрештою, нема нічого цікавішого, як спостерігати за порядковими співвідношеннями. Порядок — це все. «Що від Бога, те впорядковане». Послання до римлян[43], тринадцять.

Він почервонів, а я витріщив на нього очі. Виявилося, що він релігійний.

У нього все «виявлялося», на всьому його треба було спіймати, заскочити, захопити зненацька, спопасти, — тоді він червонів, а тобі хотілося ляснути себе по лобі за те, що ти не помітив цього хтозна-коли. І просте, що він більше, ніж треба було для програми, заглиблювався в алгебру, для свого задоволення опанував таблицю логарифмів, сидів над рівняннями другого ступеня, ще як від цього ніхто не вимагав знаходити піднесене в ступінь невідоме, я також довідався випадково, і він спершу говорив про це дуже скупо, аж згодом я почув від нього наведені вище слова. Перед цим я зробив іще одне відкриття, щоб не сказати викриття, про яке вже згадував вище: довідався, що він самотужки потай вивчав клавіатуру, акордику, розу вітрів тональностей, квінтового кола[44] і, не знаючи ані нот, ані розміщення пальців, використовував ці гармонійні знахідки для різних вправ з модуляції та для створення не дуже чітких мелодійних образів. Йому йшов п'ятнадцятий рік, коли я помітив це його захоплення. Якось після обіду, не заставши його в кімнаті, я пішов шукати його і знайшов біля невеличкої фісгармонії, що стояла на не дуже почесному місці в одній із прохідних кімнаток житлового поверху. Мабуть, із хвилину я стояв під дверима і слухав його. Тоді засоромився — наче тайкома підслухую, — зайшов і спитав, що він там робить, Адріан спустив міхи, зняв руки з клавішів і почервонів.

— Вся біда починається з дозвілля, — сказав він і засміявся. — Мені було нудно. А коли я дуже знуджуся, то часом іду сюди потарабанити. Про цю стару скриню забули, але вона ще добра, дарма що така упосліджена. Глянь, як цікаво, — тобто цікавого тут, звичайно, нічого немає, але якщо робиш це сам, та ще й уперше, бачиш, як воно все зв'язане між собою і рухається по колу, то здається справді цікавим.

Він узяв акорд, самі чорні клавіші, фа-дієз, ля-дієз, до-дієз, додав до них мі і цим викрив акорд, що здавався фа-дієз мажором; насправді це був сі-мажор, а саме, його п'ятий, чи домінантний, ступінь.

— Така співзвучність сама собою не має тональності,— сказав він. — Усе випливає із взаємозв'язку, а взаємозв'язок утворює коло.

Звук «ля», що, переносячи тональність із сі-мажора в мі-мажор, прагне до розв'язання в соль-дієзі, повів він далі. Так він через ля, ре і соль прийшов у до-мажор і в позначені знаками зниження тональності, показавши мені, як можна на кожному з дванадцяти звуків хроматичної гами створити свою мажорну або мінорну тональність.

— А втім, це давня історія, — мовив він. — Я вже хтозна-коли помітив це. Дивись, як можна зробити це ще краще! — І він заходився показувати мені модуляції між віддаленими тональностями, використовуючи так звану терцієву спорідненість[45] і неаполітанську сексту[46].

Він не знав, як називаються ці речі, але повторював:

— Взаємозв'язок — це все. І якщо ти хочеш знайти йому точнішу назву, то ось вона: двозначність.

На підтвердження цих слів він узяв на фісгармонії акордну послідовність у невизначеній тональності й показав мені, як така послідовність, коли з неї випустити звук фа, що в соль-мажорі став би фа-дієзом, буде коливатися між до-мажором та соль-мажором і як, коли випустити сі,