Дарина Гнатко - Катерина

нестерпним. Вона мала б здогадатись: перш ніж зробити її своєю коханкою, він одмиє її, таку брудну, бо й так он уже і килим забруднила, і постіль, і сорочку його шовкову. – А де…

Пан хитнув головою в бік одних із дверей.

– Там. Хочеш, пришлю Мотрю допомогти?

Катерина налякано відсахнулась.

– Ні, що ви… я сама.

Потім у кімнату два дужі парубки внесли відра з гарячою водою, а за ними вплила, покачуючи пишними стегнами, висока та ставна Мотря Івасенкова, тримаючи в руках біле полотнище. Побачивши Катерину на ліжку та пана перед нею на колінах, вона аж спіткнулась на рівному місці, а погляд, недобрий і пронизливий, із такою злістю полосонув Катерину, що ту аж морозом обдало.

«І чого вона на мене так вирячилась?», – подумала Катерина, скулившись, аж раптом обпекла її гадка про те, що Мотря, можливо, теж до пана не байдужа. Від цієї гадки вона здригнулась усім тілом, передчуваючи щось недобре.

Криштоф підвівся.

– Замерзла? Зараз зігрієшся, почекай хвильку.

Катерина відповіла невпевненою усмішкою й підвелась слідком за ним. Із тих дверей мовчки вийшли парубки, а за ними виплила Мотря. Кинувши на пана незрозумілий погляд, вона знову обпекла Катерину своїми очиськами й вийшла з кімнати.

Катерина з острахом увійшла за паном у ті двері. Там, у кімнатці, яка була досить маленькою та вміщувала тільки білі блискучі ночви, низький столик і шафу, яскраво горіли свічки. Із води, налитої в ночви, підіймався пар.

Криштоф підштовхнув її вперед.

– Полежи якомога довше у воді й не поспішай!

– А… ви?

– Я почекаю в кімнаті, – усміхнено промовив він і вийшов, щільно зачинивши за собою двері. – Ага, Катарино, – гукнув він уже через двері, – сухий одяг Мотря принесла з рушником.

Катерина постояла посеред кімнати, але потім, пригадавши, що вже глупа ніч і панові, певне, хочеться спати, швидко скинула із себе мокрий, брудний та розірваний одяг і з острахом опустилась у ночви. Та аж замружилась від задоволення. То он як купаються пани, навіть літом у гарячій воді. А вона звикла до швидкого купання в Кагамличці поки тепло й сякого-такого купання разів зо три на зиму, коли мачуха нагрівала великого чавуна води, і вони по черзі омивалися з нього, часто-густо залишаючись такими ж брудними, як і до того гіркого купання. А воно он яка, виявляється, насолода купатися як пани, ніжитися в гарячій водичці, намилюючись пахучим милом. Зроду вона так не купалась.

Підвівшись, геть розімліла від теплої води, сонна та чиста, як ніколи в житті, Катерина витерлась білим м’яким рушником, одягла довгу шовкову сорочку й розпустила волосся по плечах. І побачила велике дзеркало, а з нього, освітлена сяйвом багатьох свічок, дивилась на неї незнайомка. Утомлена, сумна, але вродлива.

– Невже це я? – прошепотіла Катерина, торкнувшись свого відображення, і вийшла з кімнати.

Пан Криштоф чекав на неї, завмерши біля вікна. Він замислено дивився в темну ніч, напруживши спину.

Катерина завмерла на якусь мить, милуючись ним, відчуваючи, як серце затинається від пронизливого почуття ніжності до нього, такого сильного й такого потрібного… Неначе відчувши її погляд, Криштоф повільно обернувся й відразу ж увібрав поглядом усю її: від босих ніжок, що виднілись із-під сорочки, до вологих кучерявих кіс, розкиданих по плечах. Від того погляду вона вся затремтіла. Так може дивитись тільки людина, яка кохає… Невже він кохає її? Господи, та вона б нічого у світі не бажала, аби він тільки хоч трішки її полюбив.

– Утомилась? – обірвав його гарний голос мрійливі думки Катерини, і вона кинула на нього швидкий погляд.

– Так, трішки.

Криштоф тихо засміявся.

– Трішки? Та ти ледве тримаєшся на ногах і засинаєш стоячи. Лягай скоріше, доки не впала.

Катерина покосилась на дивовижно м’яке ліжко, потім на пана. Схоже, він сьогодні не збиравсь робити її своєю коханкою, за що вона була йому безмежно вдячна. Усміхнувшись, вона похитнулася від утоми, й він одразу ж опинився поряд. Підхопив на руки, умостив на м’яку перину й нахилив темнооке лице.

– Свічки погасити?

– Так. – Катерина звикла спати в темноті.

Кімнатою опанувала темрява. Катерина відчула, як прогинається ліжко і його велике, сильне тіло вмощується поряд. Гарячі руки притягнули її до твердого плеча, а вуста торкнулись її вуст.

– Спи спокійно, Катарино!

І вона заснула, несміливо притулившись до гарячого чоловічого тіла, слухаючи скрізь напівсон, як рівно та спокійно б’ється зовсім поруч його серце.

Серце коханого чоловіка.

Частина друга

Графиня

1

Коли Катерина розплющила очі, кімнату заливало пронизливо-яскраве світло сонця. Вона стулила їх, полежала ще, розуміючи, що давно вже час поратись, бо мачуха так розкриє рота, що місця буде мало. Знов розтулила й відчула, як серце пропустило удар.

Вона була не у своїй хаті.

І відразу ж пригадалося все, що сталося вчора. А пан… Поглянувши ліворуч, вона побачила Криштофа, який не зводив із неї своїх чаклунських очей.

Він тепло всміхнувся.

– Доброго ранку!

Катерина невпевнено всміхнулась у відповідь.

– Доброго ранку, пане!

Він похитав головою.

– Мене звуть Криштоф, – промовив він, ніжно торкаючись її щоки довгим засмаглим пальцем, – і я хочу, щоб ти звала мене саме так, без усяких там панів.

Катерина вже зовсім зніяковіла.

– Але ж…

– Жодних «але». Відсьогодні я для тебе Криштоф, та й годі. Добре? – Його палець торкнувся її вуст.

– Добре.

Потім він нахилився й поцілував прямо в усміхнені вуста, і на якусь мить Катерина забула про все, про цілий світ, який лишився за стінами цього дому.

Раптом у двері забухав чийсь важкий, наполегливий кулак.

– Чого треба? – Криштоф підняв голову.

Двері відчинились, і в кімнату всунулась невдоволена, похмура пика опухлого від пиятики Тараса.

– До вас там прийшли, пане, – пробубнів він і, не соромлячись, почав роздивлятися розімлілу після сну, рожеву Катерину.

Криштоф нахмурився.

– Хто?

Тарас гикнув.

– А той ваш німець-знахар, фон-як-його-там. Свистить, аж затинається, щоб я йому пана графа кликав. Припхався, прусський пес, ще й на світ не займалося.

Криштоф зітхнув.

– Скажи, що я буду за хвилину.

Тарас насмішкувато скосився на Катерину.

– Добре, пане.

Його нахабна, непривітна пика зникла за дверима, а Криштоф зіскочив із ліжка та почав одягати шовкову сорочку. Катерина зашарілась, побачивши його напіводягненим. Вона опустила очі й тихо запитала:

– Це той дохтор, який мав лікувати Микитку?

– Так, але той Тарас такого наговорив.

– Я б… мені можна його побачити?

– Можна. – Криштоф нахилився й поцілував її теплі вуста. – Одягни мій халат і спускайся вниз, а я піду, бо цей німець мій давній приятель, і він до зубовного скреготу не любить чекати.

Катерина всміхнулась.

– Дякую!

– За що?

– За Микитку, за вашу милість і… – Вона повагалась, а потім ледь чутно видихнула. – І за те, що ви є.

У його темних очах промайнула медяна ніжність.

– Це я маю бути нескінченно вдячним тобі, – сказав він і вийшов, полишивши Катерину саму у великому ліжку. Вона ще полежала якусь хвилинку, а потім зіскочила й знайшла його оксамитовий халат, який був їй явно завеликий. Але то дрібниці. Головне – якнайшвидше дізнатись, як же там Микитка. Підібравши поділ, щоб не впасти, Катерина відчинила двері й відразу ж наткнулась на похмуру Мотрю.

Чорні очі Мотрі недобре зіщулились.

– Що, прокинулась, пані? – насмішкувато запитала вона й хитнула головою. – Ти тільки не надійся, що затримаєшся тут надовго. Наш пан граф високородних пані поважає, а ти для нього лише розвага на одну-дві ночі.

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

– А тобі який клопіт?

Мотря покривилась.

– Мені? Жодного! А ось тобі буде клопіт, коли пан викине тебе, тільки загудеш.

Які жорстокі, болючі слова! Та згадавши обіцянку Криштофа