Дарина Гнатко - Катерина

ніколи не відпускати її, Катерина впевнено всміхнулась.

– Ніхто мене нікуди не викине!

– Що? Розмріялась!

– Можливо, – ледь усміхаючись кутиками вуст і виражаючи очима впевненість, відповіла Катерина та пішла шукати Криштофа. І знайшла його внизу. Постукала в широкі білі двері й почула його голос.

– Увійдіть.

У великій, розкішній кімнаті, окрім нього, був присутній високий чоловік із русявим волоссям, зав’язаним чорною стрічкою з оксамиту. Ще досить молодий, він стояв біля вікна й щось завзято розповідав Криштофу. Щойно з’явилась Катерина, він змовкнув, не доказавши слова, і второпив на неї свої пронизливі сріблясті очі з чорними цятками.

Катерина зашарілась від того погляду.

– Можна? – невпевнено запитала вона, поглянувши на Криштофа, який уже йшов назустріч.

– Заходь, заходь, Катарино, – промовив він, стиснувши її руку. – Дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем, доктором Францем фон Ліберном.

Німець одним швидким рухом перескочив од вікна до дещо розгубленої Катерини. Вихопив у Криштофа її руку й притулився до неї гарячими сухими губами.

– О! – видихнув він досить приємним низьким голосом, підіймаючи продовгувате, але гарне лице та вдивляючись у неї своїми пронизливими очима. – Ґут, дужє ґут, найґарнійша фройлян в усій Малоросії, я дужє щаслів знайомству. Ваша врода… – Він закотив очі. – Я є просто… вражєній.

Катерина зашарілася ще більше.

– Дякую. А це ви лікували Микитку?

Фон Ліберн разом спохмурнів.

– Жахліва, – сумно промовив він, – жахліва ніч, я був лєдь їхав, алє був марно, дітятко вже нє був діхать, колі я прііхать. Жахліва діфтєріт, нарів був пєрєкрів діхання…

Катерина, майже нічого не розуміючи, але відчуваючи, що він каже щось страшне, поглянула на Криштофа.

– Про що… про що він говорить?

В очах Криштофа засвітилося співчуття.

– Катарино, ти тільки не хвилюйся…

У неї недобре защеміло серце.

– Микитка… що з ним?

– Дитя померло, – тихо відповів Криштоф, стискаючи її руку. – Коли Франц приїхав до них, воно вже не дихало.

– Так, – хитнув головою німець, сумовито зітхнувши, – бєз надіі бульо дітятко, трєба нарів прорваті, я пізно прііхаті.

– Господи! – Катерина похитнулася й притулилась до Криштофа, який одразу ж обійняв її, ніжно прихиливши до себе.

– Я маю йти, – знесилено проказала вона, кинувши благальний погляд на Криштофа. – Ярина, вона, певне, сама не своя.

І вже за годину Катерина увійшла в батьківську домівку, яку тепер полишала назавжди. Удома було тихо, тільки в хаті ледь чутно рюмсали мачуха з бабою Ганкою, а Ярина… Ярина звела на неї сухі та якісь пусті очі й посміхнулась.

– Катеринко! – просяяла вона, простягаючи до Катерини руки. – Де ж ти так довго була? Микитка так плакав, просто серце розривалось, а потім заснув. І ти поглянь лишень, як він тепер солодко, як міцно спить. Моє янголятко! – Із невимовною ніжністю прошепотіла вона, нахиляючись над колискою та цілуючи сина.

Катерині на якусь мить здалося, що той лікар-німець помилився й Микитка живий, але, поглянувши на дитину, вона побачила, що він зовсім не дихає і в нього синіє лице.

– Яринко, послухай…

Ярина підстрибнула на місці.

– Що? Ти теж, як вони, – вона хитнула головою на притихлу, похмуру родину, – запевнятимеш мене в тому, що Микитка помер? Що янголятко моє померло? Але ж це неправда, Катеринко, він же просто міцно спить, бо ж так утомився плакати.

Катерина мовчала, не знаючи, що сказати їй, нещасній матері, яка втратила немовля-сина. І, Господи, невже вона стеряла розум?

– Мовчиш? – трішки образливо промовила Ярина, знову схиляючись над колискою й ховаючи від Катерини той дивний, неприродний блиск, яким горіли її очі. – Та дарма, ось повернеться Василь, він одразу ж побачить, що Микитка просто спить.

Катерина хитнула головою.

– Василь уже не повернеться, – тихо відказала вона й нараз мало не зойкнула від болю, коли сильні, товсті пальці мачухи боляче вп’ялися їй у руку.

– Що ти таке кажеш, вража дочко?! – засичала Килина, удивляючись у збентежені золотаво-зелені очі. – Чому це мій Василь не повернеться? Куди ти його завела, супостатко, куди заманила, клята відьмо, що він досі не вернувся?!

Катерина не знала, що їй сказати. Як сповістити про те, що Василя вже немає в живих і що дорогою сюди вона бачила, як панські парубки шукають його тіло в Кагамличці?

Килина струснула її.

– Ну, чого замовкла? Рота заціпило?

– У… у Василя влучила блискавка… І він потонув у Кагамличці, – вичавила із себе Катерина.

– Ні! Ні! – пораненим звіром заволала Килина, і лице її враз потемніло, зробилося страшним. – Це ти його вбила, це ти його в погибель заманила… – Килина не договорила, тому що Гнат раптом ухопив її за руку й відтягнув від Катерини.

– Заспокойся, Килино, хіба Катерина хотіла його смерті, вони ж дитя пішли рятувати…

– Та бодай ви пощезли всі! – кинула Килина зле й попленталась до матері. За мить вони вже вдвох вили та ридали на всю хату. Ярина здавалась розгубленою. Із якоюсь недовірою вдивляючись у Катерину, вона тільки хмурилась і мовчала.

У напрузі та галасі минали важкі хвилини, та ось загавкав собака, й у хату всунулась білява голова Івана Скрипника, який шукав Василя. Він прокашлявся.

– Здорові будьте!.. Вам тут… Василя принесли, – похмурим голосом проказав він, прокашлявшись.

Мальчиха застогнала, мов побитий собака, уп’явшись скрученими пальцями в руку матері. Іван просунувся в дверях, і за ним увійшли два дужих парубки, які несли на драбині синього Василя.

Килина закричала, закричала страшно. Упавши навколішки, вона налитими сльозами та кров’ю очима дивилась на нерухоме тіло сина, яке панські хлопці поклали на стіл і, нічого не кажучи, вийшли геть. За ними вийшов і Скрипник, опустивши голову.

У хаті зробилося тихо. Але ж якою страшною була та тиша, якою темною й по вінця напоєною гіркою отрутою горя.

– Василю, синку! – нарешті порушив ту тишу хрипкий від крику голос Килини, й вона кинулась до столу, мов та сліпа, виставивши перед собою руки. Хвилину вдивлялась у майже незнайомі, змінені гримасою смерті риси сина, а потім упала на нього, притулилася й завила, тоскно та протяжно.

А Катерина, аби тільки не чути того страшного виття, тихо вислизнула з хати, та не встигла вийти надвір, як за нею вибіг батько, ухопив за руки.

– Доню, стій!

– Так, тату.

– Ти вже вибач матір, то вона з розпачу, із горя. Та ти вже перетерпи, а там за тиждень поберешся із сотником.

Катерина повільно обернулась і поглянула на батька з таким виразом, що він змовкнув, не доказав свого.

– Я не поберуся із сотником, – тихим, але впевненим голосом відказала вона.

Малько зітхнув.

– Але ж доню…

– Не треба, – м’яко зупинила його Катерина, – я вже не належу вам, я панська, серцем і душею – я належу йому…

– Ти ж занапастиш себе, доню…

– А із сотником життя не напасть мені буде? – із гіркотою в голосі проказала Катерина. – Тільки й того, що від людей пошана, а як воно мені буде? Хто спитає та потурбується, а як же я? Як мені жити? Страждати й терпіти?..

Гнат поморщився.

– Але ж люди, доню, вони заїдять тебе…

– А вони вже й так мене заїдають за один лише поцілунок із паном. А хіба ж дівчата з парубками не цілуються?

– Та тож парубки, а то пан…

Катерина слабко всміхнулась.

– А хіба ж пан не людина? Ні, батьку, я вже все вирішила. І не переймайтесь за мене, я не пропаду, а якщо й пропаду, то пропаду щасливою, скуштувавши хоч краплю того щастя, якого в житті не знала. І не проклинайте мене за цей непослух. Я все життя була вам покірною дочкою, але подіялось мені щось таке, що я збагнула – не буде мені життя, якщо я покину пана.

Гнат важко зітхнув.

– Та хіба ж я кляну тебе, доню? Я просто хочу, щоб ти була щаслива, тільки й того…

– Буду, тату, – запевнила його Катерина, – тільки разом із паном. І пришліть Михасика,